Меню
Хатня
- - - - - - -
:: Новини і статті
Політика
Суспільство
Культура
Маzепа-Фест
Освіта
Мова
Історія
Релігія
Історія Просвіти
Молода Просвіта
Незабутні
Рахівник
Чому в Президента України так багато ворогів PDF Надрукувати
У різних країнах Перша особа має різне значення. Наприклад, слово Англія говорить світові так багато, що ім’я і характер Першої особи додає небагато. А про Кубу десятиліттями говорили як про Фіделя Кастро. 

Про Україну світ знає мало. Після Першої світової війни то було якесь політичне новоутворення як результат падіння Російської імперії. У совєтській інформації це був великий сільськогосподарський і промисловий район зі старанно прихованою історією. Яким би не був яскравим український спалах після розпаду СРСР, для світу то — «парад суверенітетів», за іронічною формулою російських ЗМІ. 

Найяскравіше засвітилася Україна 2004 року. То була світова слава України, засвідчена в телевізійних екранах. Дві постаті визначали обличчя Майдану. Драматична постать напівотруєного переможця президентських виборів Віктора Ющенка і чарівна окраса трибуни Майдану — Юлія Тимошенко.

Особа перша — відома. Від особи другої — засліплення

Перші ролі їм визначив Майдан без надуми. Президентство Віктору Ющенкові дісталося з таким пакетом обмежень, що багато хто запитував: «А чи варто було йти на такий смертельний ризик заради такого сумнівного портфеля? І чим приваблива та спадщина після Кучми? Адже Україна була посміховищем у світі, представлена там нелегальними заробітчанами, а тут — легалізованими злодіями при владі. І де та команда Президента? Адже з гостей трибуни команди не зробиш».

Про Першу особу ми знали майже все. І про походження, і про помітні принципові дії Ющенка як Прем’єра, якому народ вірив, про благословення матері, про перший виступ на Співочому полі, і про те, як серце матері не витримало синових випробувань. І про підступну дезінформацію «сівковичів» навколо отруєння. Знали й те, що доза отрути була достатньою, щоб повалити середнього чоловіка, вивести його з президентських перегонів. Нарешті на очах у всього народу протягом першого, саме того, вирішального року, відбувалися якісь броунівські рухи, що нейтралізували рухи Президента.

А про Другу особу, окрасу Майдану, ми знали тільки те, що було в її завжди бадьорих і переможних виступах. Була в обігу цікава книжечка про леді Ю. Вона більше зачаровувала, ніж прояснювала. Що стосується історії «Єдиних енергетичних систем України» і «Газпрому», ціни на російський газ — це вічний український Гільгамеш, на який народ не знає як реагувати, а просто вірить: Юля не підведе. Хоча й міг би обуритись: чоловік, котрий стежить за ростом своєї пенсії від 35 гривень до 590 гривень, не пристосований до того, щоб стежити за мільярдами українських боргів за газ, і не дуже хоче на своїх плечах нести ті борги. А от БЮТ йому подобається: по–перше, партія під особу — то ніби ясніше, ніж партія під програму. По–друге, виступи цієї особи зачаровують. Правда, надворі псується погода, ростуть ціни, і всяка оптимістична риторика дедалі більше нагадує невиліковну більшовицьку хворобу. Відомо, що більшовикам ніхто не вірив, і вони самі собі теж не вірили. Слово їхнє було розраховане на засліплення і заспокоєння. 
Гра зі спокусами

Однак навіть не тією успадкованою хворобою нашкодила собі Юлія Володимирівна. Українцям імпонує, коли окраса Майдану позиціонує себе як українська Маргарет Тетчер. Так хочеться вірити! Тільки треба нагадати, що «залізна леді» по–англійськи дотримувалася принципів, навіть коли це було їй невигідно. Власне, на мужності утверджувати пріоритет закону і принципів твориться авторитет лідера. На самих блискучих дотепах із приводу опонента, обтяженого кримінальними звичками юності, характер не окреслиш.

У 2006 році Юлія Володимирівна переступила межу своїм альянсом із комуністами і «регіоналами» задля сезонних цілей. Для зухвалої жінки така гра зі спокусами в наш час вибачлива, навіть цікава. Але політика високого рангу то відразу відсуває в другий ряд. Переступ принципів став очевидним, оскільки в усіх вухах ще дзвеніло блискуче визначення Юлією Тимошенко суті Партії регіонів, партії комуністів, а також стосовно парламентської республіки при нинішньому жалюгідному складі парламенту. У такій компанії парламент прийняв закон про Кабмін. То був не просто переступ межі, то демонстрація змішування. Через невиробленість нашої політичної думки ті кроки не отримали належного аналізу, щоб він став у науку нащадкам. Якось перекліпали і забули той сором як кон’юнктурний маневр.

Сигнал повторився 2 вересня 2008 року — чомусь синхронно з операцією Москви проти Грузії. І знову БЮТ був у тій компанії — поза принципами і законами країни. Які мотиви можуть довести політика до такої самозневаги? Трон? Навіть підтримувані традиціями трони тримались на міцних опорах принципів. А тут йшлося лише про перше місце в державі.
«Чого Івась не навчився...»

Важко, дуже важко зрозуміти людину, яка просто хоче влади. Я припускаю, що для колишнього злодія влада була голубою мрією на нарах: «Власть і баба». До речі, влада в Євангелії — то привілей, дарований дияволом за поклоніння йому. Але що привабливого у владі для багатої красивої жінки, яка любить думати про щастя перемоги? Тільки не про те, куди вести країну, ослаблену і зневірену, зі скорумпованим політикумом і дезінформованим народом. Адже на лікування цих недуг потрібно геніального цілителя і самозреченого служителя, який маневрує між посткомуністичною елітою, куди входять обуржуазнені комуністи, колишні стукачі й рецидивісти, легалізовані злодії й вишколені спекулянти. А на гегемонію претендують осміяні Майданом персонажі совково–антиукраїнської політики, які замість програми оздоровлення народу пропонують знов боротьбу двох регіонів, двох православних церков, двох державних мов і т. д.

Звичайно, можна було б нагадати про здоровий глузд, можна говорити, що влада — ніщо, якщо вона не служіння, а висмоктування і ворогування. Можна говорити: «Вам випав історичний шанс створити собі добре ім’я». Перетягування ковдри — то вульгарне заняття бомжів, а створення клімату довіри — то шляхетно. Що сіяння гніву і страхів, то діло лукавого, а творення любові — то діло Боже. Але немає журналіста, який би так говорив. З нього будуть сміятися. Чому? Бо чого Івась не навчився, того Іван не буде знати.

Тому треба твердо називати речі своїми іменами. Щоб було страшно, що на вас дивляться мільйони очей і наскрізь бачать. Нині мучать Україну не так матеріальні злигодні й кризові стреси, як безсоромність і неповага політиків. Люди вимикають приймачі, щоб не чути засідань Верховної Ради. Люди не вірять, що там може бути щось вище, ніж боротьба за владу маленьких владолюбців. Хоч би про що там говорили, люди запідозрюють шкурний інтерес.
Чи є кого поставити поруч із Ющенком?

У такій атмосфері — без любові, віри і взаємної довіри — колотили «антикризову коаліцію», по суті, антипрезидентський альянс. Ніхто не знає, чи мають вони свої якісь ідеї, несумісні з президентськими, ніхто не чув їхніх ідей. Ніхто не знає, чого вони хочуть, окрім посади Президента.

Що стосується самої особи легітимно обраного Президента України, то ніде серйозної критики на його адресу не було. Хоча постійно є слизькі натяки в стилі газети «2000».

Звичайно, на тлі путінської влади ліберальний режим в Україні слабкий. Пост Президента виглядає беззахисним. Укази Президента падають у вату. А народ хоче сильної руки і послуху навколо глави держави. Народ законно вимагає, щоб діяли закони і суди. Народ чекає радикальних реформ.

Те, що Віктор Ющенко політик першого ряду — усі відчувають. Саме тому стає ніяково, коли він потискає руку лідерові непристойної партії, обіймається з «митрополитом», за яким тягнуться кримінальні справи, говорить про рішення суду, купленого, як бик на торгу. І нагороджує орденом невпійманого злодія. Звичайно, демократія вимагає толерантності. Однак ми не маємо права забути епізод у Празі, коли раптом скористалися французькою абеткою, бо президент США не хотів сидіти поруч із Кучмою...

Утвердження конституційних і демократичних принципів, припинення силових методів належить до пріоритетів політики Ющенка. Коли говорити про національні масштаби і культуру мислення, то в нас нема кого поставити поряд із ним. Тобто є люди, які можуть говорити на подібні теми, але то буде текст, а не особа, яка переживає, думає, шукає. Часом говорять: «Перший український Президент, за якого не соромно, але його більше б оцінили десь у Данії». Очевидно, багато ворогів у Віктора Ющенка — не за його м’якість, а за твердість у постановці стратегічних національних питань. І то ворогів різних категорій.

У совєтські часи був закон макітри. Номенклатура — то наче макітра з варениками. Усі купаються в маслі, макітру постійно трусять, але як котрийсь вилетить, назад у макітру вже не покладуть. Більшовицьке «очищення», але хоч якесь було. Тепер тому, хто вилетів, не страшно: навіть геть чорний, він повертається в макітру. Навіть із репутацією Медведчука він потрапляє в масло поряд із БЮТ. Минуле забувається. Стукачі, провокатори, спекулянти всіх країн, єднайтесь!

Для їхнього натхненника й організатора вони всі однаково корисні. Треба собі ясно усвідомити, що ми живемо в посткомуністичній країні, де ще живі, навіть дуже живі професійні гонителі за українську самосвідомість. За українську самосвідомість вони судили як за злочин. А за позитивні висловлювання про ОУН–УПА, за слово про організований Голодомор, за організацію релігійного життя, незалежного від Москви, — судили як за особливо небезпечний державний злочин. За роки незалежності вони звикли до нової риторики, але серйозна постановка питань національної пам’яті в них викликає агресію й оживляє звичні формули «ворогування з великим російським народом».

Для професійного офіцера КДБ Путіна і його команди така українська позиція неприйнятна і ворожа. Так само, як і була для них 17 років тому. І тут відбувається єднання на ґрунті спільної ненависті.

Треба також усвідомлювати, що у свідомості громадян Росії (значної мірою й України) підживлюється імперська схема історії, за якою московське царство ледве вимовляється, а київські князі іменуються російськими. При слабкості незалежних засобів масової інформації українському Президентові дуже важко проводити ці аксіоми національної самосвідомості в життя. А без впровадження їх незалежність в Україні виглядає як тимчасова фікція. В очах Заходу Україна без самосвідомості — неповноцінна нація, на зразок несамостійної особи, на яку покладатися не можна.

Чи розуміли це попередні президенти? На рівні вербальному — розуміли. Але на рівні засадничого принципу, на якому будується держава і нація, у них, як і у більшості населення, розуміння незалежності було побутово–етнографічним і політико–економічним.

Чи розуміють це теперішні борці за владу? Судячи з усього, розуміють на прагматичному рівні. Для них національно–культурні й релігійні цінності, питання національної стратегії є абстрактними. А питання входження України до Європейського Союзу є просто спокусливим. Звідси — політика на рівні флірту. 
ГАСЛО ПЕРШОГО РЯДУ — «НЕ БІЙСЯ!»

Віктор Ющенко є першою постаттю національного масштабу в незалежній Україні й за глибиною орієнтації й за різнобічністю і за потенціями. Це відчувають вороги, але цього не розуміють «патріоти». Бо в кожного з них — своя міра і, до речі, своя кандидатура на президента. Принаймні політичні кроки Президента України мені зрозумілі як принципово важливі й морально забезпечені. Те, що ці кроки — тверді, надає нової якості політиці Української держави.

Саме твердого кроку і ризику бракувало і бракує українським політикам, звичним звертатися до сильнішого сусіда, але не до Бога. Ієрархія цінностей визначає і сам ряд політичної еліти. Перший ряд немислимий без віри в Бога і його Закон, без національної гідности і честі, що викликає довіру народу. Звичайно, потрібні і другий, і третій ряд. Але Перший ряд — для осіб неодмінного принципу, вищих цілей — і з гаслом «Не бійся!»
Євген СВЕРСТЮК  "УМ"
 
< Попередня   Наступна >
Free design by [ Anch ] Gorsk.net Studio
t