Меню
Хатня
- - - - - - -
:: Новини і статті
Політика
Суспільство
Культура
Маzепа-Фест
Освіта
Мова
Історія
Релігія
Історія Просвіти
Молода Просвіта
Незабутні
Рахівник
Будував і захищав Українську державу у найтяжчих обставинах імперсько-більшовицької агресії PDF Надрукувати
«Батьківщина — це більше ніж батько і мати, і тому якою несправедливою вона б для нас не була, мусимо ми зносити цю несправедливість, навіть не намагаючись уникнути її», — говорив Сократ. Але коли йдеться про Симона Петлюру, то ця несправедливість протягом десятиліть панування диявола на 1/6 частині суші аж зашкалювала. Та вже маємо незалежну Українську державу. То чи годиться помножувати ту несправедливість, особливо полтавцям? Однак дехто таки рядиться в підпомагачі до шварцбардів і сьогодні… «Є постаті, є особистості, що живуть незалежно від призначеної їм кількості літ, ростуть і більшають, переступаючи кордони звичайного часу, якби перетворюючись в свідомості цілого покоління. Історія мірить їх не десятиріччями, а століттями, зокрема наша, де така постать мусить часом визрівати в нашій свідомості. Згадаємо, що від полтавської катастрофи, коли Україна востаннє чула брязкіт українських шабель, грім, грім українських гармат — треба було чекати більше двох століть, щоб та трагічно забута музика бою зазвучала на просторах України, знову збуджена революцією 1917 року і остаточно оформлена національною волею саме Симона Петлюри», — писав Євген Маланюк. Справді, є щось глибоко символічне у тому, що рідним містом Симона Петлюри була Полтава, назва якою була важкими літерами накарбована була на могилі України. «Такого роду постаті не підлягають законам земного часу, живуть  десь у позачасових безмежжях історії, щоб з’явитися у найбільш історично-вирішальний момент. І з’являються вони, як таємничі посланці Духа історії, дотикаються своєї землі і свого народу, збуджують «мертвим, і живим, і ненародженим», роблять сліпих зрячими, розкривають перед ними важкі завіси «реальних обставин» і вказують чарівну «нереальну далечінь»…Микола Степаненко, віце-президент уряду УНР в екзині, пише: «Це правда, що Полтава була місцем великою поразки і символом національної трагедії. Але вона також стала, є, і буде в майбутньому невичерпним джерелом сил різнобічного національного відродження, яке в царині культури започаткував Іван Котляревський, а в царині державотворчості Симон Петлюра і його плеяда. Народження Котляревського і Петлюри — це свідчення Божої справедливості і історичної закономірності».Симон Васильович Петлюра народився 10 (?) 23 (?) травня 1879 року в сім’ї полтавського міщанина і зріс в оточенні української родини з міцно закоріненими традиціями родинної любові, пошани, віри і вірності. Рід Петлюри походив з козаків Запорізької Січі. Отаманом Платнирівського куріня Січі Запорізької в 1775 році був його предок Остап Петлюра, який служив під началом гетьмана Петра Калнишевського. Брат Остапа — Симон був д’яком, учив грамоті дітей на Січі. А коли москалі увірвалися в Січ, він з дітьми, плавнями втік до Самарського монастиря. Звідти від допомагав Семенові Гаркуші розбивати суворовські каральні загони. Син Остапа — Омелько розмальовував ікони Самарського Запорізького собору. А коли у Павлограді було засновано кінний завод, то Омелько пішов доглядати коней. Отут і виріс Павло — дід Симона Петлюри, який працював на кінному заводі, але потім чимось не догодив начальству, все покинув купив двоє коней і поїхав степом на північ. Оселився у Полтаві, став міщанином. Його дружина Ганна Чоловська (із роду священників), овдовівши пішла в чернецтво, прийняла ім’я Антонії, перебувала в монастирях Полтавщини, згодом у Свято-Покровському монастирі коло Феодосії, де і померла в сані ехігумені. Василь Павлович Петлюра   батько Симона, народився в 1840 році. Успадкував від батька ізвозне підприємство, розширив «кінну біржу», мав три виїзди та двох найманих візників. Обслуговував весілля, похорони, поїздки адміністративних осіб поза межами Полтави, екскурсійні маршрути. Сім’я Петлюри — чотири сини та п'ятеро дівчаток (три померли в дитинстві) виростали в українській духовно-побутовій атмосфері, були ревними віруючими, шанувальниками української народної пісні. Мати Симона Петлюри — Ольга Олексіївна з роду козаків, що жили на Околиці Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві. Її батько за  давньою  козацькою традицією , коли овдовів, постригся в ченці, прийняв імАркадія і помер у сані ієромонаха в Київському Іонійському скиті. Ольга Олексіївна мала лагідну вдачу і ніжну душу. Знала силу старих українських пісень, володіла розкішним сопрано й не тільки над колискою своїх дітей, але й у віці 60-65 років чарувала ще всіх своїм співом, за що чоловік її часом журив, хоч і сам, коли не було чужих людей не раз звертався до неї: «Ану Ольго Олексіївно заспівайте «Чи я в полі не калиною була», бо цю пісню вони обоє дуже любили. Ольга Олексіївна вміла лікувати очі, особливо хто мав більмо. Не раз, звичайно під неділю, двір був повний возів, а пацієнти приїжджали із Зінькова, Санжар, Кобеляк; Ольга Олексіївна не приймала хворих в неділю та
великі свята. Своє лікування починала і закінчувала молитвою. Сімжила в старому трикімнатному будинку на вулиці Загородній. Будинок одноповер-ховий, дерев'яний, обкладений цеглою, критий бляхою. На подвір’ї ще були літній будинок, сарай, колодязь. Після смерті батьків у будинку до 1937 року мешкали сестри Симона Петлюри Феодосія та Марина. Після їх смерті (розстріляні більшовиками) в будинку ніхто не жив. Будинок був надто запущений, бо люди боялися , не те що підходти до нього — навіть дивитися з далеку, щоб не накликати на себе увагу недремного гетьманського ока. Письменник Улас Самчук в 1941 році побував на садибі Петлюри. Ось як він описує свої враження: «Під стріхою цього будинку, між цими стінами так хочеться зняти шапку і віднестися думками кудись далеко, дуже далеко… Забутись, що ти у Полтаві, де сусід Василя Петлюри — Яхно — не вміє вже говорити мовою рідної матері». У 1960 році будинок взагалі знесли, щоб позбутися навіть безмовного свідка величі Симона Петлюри і кривавої ницості комуністичного режиму. До наших днів дивом збереглася господарча споруда та вхідний погріб садиби, та міська влада взялася назавжди стерти пам'ять про Петлюру в його рідному місті. У 2007 розруйнували останню будівлю на обійсті Петлюр. У відповідь на протести свідомої громадськості можновладці заявили, що будівля та не є пам'яткою архітектури. А хто ж буде охороняти і турбуватися про нашу історію, хто буде її відтворювати, виводити із забуття?  Щоб наша молодь була патріотично налаштована, не слід її виховувати на прикладах вандалізму й байдужості. Саме  зараз, через 17 років після здобуття Незалежності, в Україні вже сформувалося те нове покоління, яке здатне переосмислити багато речей і впустити у свою свідо-мість об’єктивність та незаангажованість.
Але повернімося до Симона Петлюри. Симон мав лагідну вдачу, але був і впертим. Перше було прикметою його матері, а друге — батька. Як згадує Патріарх Мстислав (Степан Скрипник) до навчання Симон виявляв велику охоту. Початкову освіту одержав у перковно-парафіяльній школі, закінчив першим учнем духовне училище, вступив до духовної семінарії. Зберігся зошит Симона — учня Четвертого класу семінарії, в якому стоїть оцінка 5 + з дописом викладача «Раджу не ловити журавля в небі, коли маєте синицю в руках». Навчаючись  у семінарії, Симон був працьовитий в школі і поза нею. Батько давав йому найнеобхідніше, а на те, щоб краще вбратися й купити нову книжку, заробляв сам, читаючи  вже в духовному училищі допоміжні лекції своїм товаришам. Перейшовши до семінарії, й там заробляв лекціями, даючи їх не тільки учням семінарії, a й учням інших середніх шкіл у Полтаві. Три рази його звільняли з семінарії. Два рази його врятувало втручання полтавського єпископа Іларіона, та обер-прокурора Сенату Случевського. Останній раз, за два тижні перед закінченням семінарії, звільнили його з вовчим білетом, закривши шлях до вищих закладів Росії. Прихильність Случевського пояснювали його «українофільством» та тим, що його синів, учнів полтавської гімназії, «виві у люди» Симон Петлюра, допомагаючи їм у науці. Опіку єпископа пояснювали його доброю вдачею, і, зокрема, прихильним ставленням до Петлюри, як одного з найкращих учнів семінарії. Крім того, єпископ Іларіон добре знав батька Симона, який надавав йому послуги ізвозом. Саме він допоміг батькові Петлюри пристроїти двох синів до бурси. Митрополіт Феофаній Булдовський, колишній помічник
інспектора Полтавської духовної семінарії  пояснював прихильність Іларіона до Симона Петлюри ще й тим, що хоч Петлюра і був в очах начальства   «революціонером», проте ніколи не кепкував з релігії, як у  ті часи «заради моди» робили старші семінаристи та студенти вищих шкіл.
Симона вважали за «непоправного мазепинця», що в очах семінарського начальства було значно меншим злом, ніж соціаліст. Крім того, серед викладацького складу семінарії було чимало свідомих українців, які всебічно допомагали Симону Петлюрі в тому числі і матеріально, даючи йому «на репетицію слабких учнів». Цінували викладачі і повагу Симона до історії церкви, що була пов’язана з Україною, її минувшим. Шкільні завдання на ці теми він писав з великою охотою, просиджуючи днями в архіві «Архієрейського дому», вишукуючи там все нові і нові джерела. Митрополит Феофан Булдовський пригадує, що Симона Петлюру, незважаючи на його «революційність і мазепинство»,  вважали за майбутнього стипендіата духовної академії та пророчили йому професорську кафедру. Взагалі Симон Петлюра все життя був релігійною людиною, і всі про це знали. Вже в зрілому віці він приділяв церковній справі багато уваги. І коли 22 січня 1918 року на Софійській площі в Києві урочисто зачитували Універсал Центральної Ради, протоієрей Василь Лидківський, майбутній митрополит Української церкви, не  до когось іншого, до Петлюри звернувся прилюдно з благословенням. Він сказав йому такі зворушливі слова: « Ти, сину мій, Симоне, воюватимеш за Україну мечем, а я боронитиму її хрестом». І ці слова справдились.
Симон Петлюра навчався у духовному училищі та семінарії з 1891 навчального року по 1901 рік у віці від 12 до 22 років, тобто тоді, коли людина мужніє і фізично і духовно, коли формується її характер та світогляд. Симон почав вчитися грати на скрипці, опанував мистецтво диригування, виявляв хист до шкільних вистав, що їх улаштовували учні до різних церковних свят. За спогадами семінаристів, Симон брав жваву  участь у них як артист і навіть як режисер, причому завжди вибирав назви сіл та імена суто народні, як,  приміром, Вишнівка, Дубрівка, а імена — Ничипор, Свирид тощо. Зазвичай це були інсценування оповідань на зразок бурсацьких інтермедій. Ці штрихи до постаті Симона Петлюри стали відомими широкому загалу завдяки публікаціям архівіста Тараса Пустовіта, голови Полтавської «Просвіти».Іван Рудичів, який вчився з ним в бурсі і семінарії згадує: «Так наче зараз  бачу...хлопця, з ясними, що аж блистіли, очами, одягненого в руденьку сорочку зі стоячим  комірцем. Тримався просто… А на лиці завжди лагідність і весела усмішка... надзвичайно любив співати, але здебільшого пісень сумовитих, душевних. Юрій Коллард згадує: «Познайомились ми з ним ще в році 1895, коли я закінчував Полтавську Реальну школу. Тоді, за недостачею тенорів та басів, закликали до нашого церковного хору декількох семінаристів. Часто  приходив до нас співати Симон Петлюра й співав, як і я, в тенорахі». У пізніші роки брався й диригувати: Симон потайки від адміністрації семінарії з однокласниками вивчив кантату Миколи Лисенка «Б’ють пороги». А коли в січні 1901 року композитор був в Полтаві —  запросив його прослухати. Симон ще тоді мав прикмети поводиря і оборонця покривджених. « А треба когось боронити, особливо меншого, — пише Іван Рудичів, —  Петлюра там!... Петлюра належав до тих, що вміють згуртувати коло себе товаришів і впливати на них. Вмів переконувати людей без крику і настирливості і ми шанували Симона за його простоту.Зберігся спогад про те, як приїхав з інспекторською перевіркою до семінарії високий урядовець з Синоду пан Дическулов. Він багато говорив учням про Росію, про царів, про те, що вони  «русские дети» і мусять любити «матушку Россию». Після його виступу поміж семінаристів відбулися тривалі і досить серйозні дискусії на тему: « Хто ми є?», в наслідок якої учні поділилися на два табори, один з яких став основою Української семінарської громади. Організований вигляд ця громада (гурток) набула в 1896 році, коли до неї ввійшло тридцять осіб. Тоді ж на кожного громадівця лягли і певні зобов'язання. Поміж головних —  вважати себе українцем, а не «малоросом», а свою мову — українською. Організував «Українську громаду» і очолив її Симон Петлюра.На той час Полтава була одним із осередків національного політичного життя України, із сильними українськими традиціями і самобутністю. Початок 20 століття ознаменувався пожвавленням національного руху, що проявився у створенні низки українських гуртків і громад не тільки культурно-просвітницьких, а й політичного характеру. Колишній учень полтавської гімназії, член « Української громади» Іван Рудичів згадує: « Розрухи тих часів в  університетських містах підбивали нас на поважніший виступ... зобов'язували  не забувати про українську справу. Почалося з харчів, з протестів проти утисків шкільного начальства, а далі почали висувати справи принципіального характеру, як от поширення програми науки, вступу семінаристів доуніверситетів і таке інше. Провід у цьому вели члени Української громади на чолі з Петлюрою...». До складу Української громади входили, крім семінаристів, учні інших шкіл Полтави, передова інтелігенція міста. Серед членів-громадівців ми зустрічаємо знайомі імена: Пилип Капельгородський, Віктор Андрєвський, Борис Юр’єв- Пековець, Михайло Русов інші.1899 року в Полтаву переїхала сім’я Русових, яка стала осередком активного культурно-громадського життя міста, центром полтавської  інтелігенції, де панував національно-український дух. Пізніше, у 1923 році в листі до Софії Русової Симон Петлюра писав: «3 моїх ще юнацьких років схоронились свіжими спогади про родину «Русових як осередок активної культурної праці для добра нашої Батьківщини. І тепер я пригадую, з якою охотою я ходив до помешкання Вашого в Полтаві і скільки позитивних вражень виносив з тих одвідин, багато запозичаючи для себе з тих розмов, що там відбувалися...» Саме на квартирі Русових 9 лютого 1900 року, на Шевченківські свята відбулася зустріч громадівців з Миколою Міхновським, який вперше зачитав свій маніфест «Самостійна Україна». У цей день святкування в Полтаву прибули з Харкова В. Антонович, О. Мацієвич, М. Міхновський та інші. Полтавську громаду представляв Симон Петлюра. Юрій Коллард, який був також присутній на зустрічі пише: «Микола Міхновський виголосив промову на тему необхідності збройної боротьби за права українського народу…» Беззаперечно, ідея Маніфесту «Одна єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпатських ігор до Кавказьких» надихнула Симона Петлюру на подальшу революційну діяльність. І тому природньо, що коли в березні 1900 року з ініціативи Михайла Русова в Полтаві створюється осередок Революційної Української партії (РУП) Симон Петлюра зі своїми однодумцями-громадківцями входить до лав цієї партії.РУП перша у ХХ столітті підняла гасло Української державності. Вона проіснувала лише п’ять років, але була епохальним явищем для українського руху, провісницею і предтечею Української революції 1917 року. Майже всі видатні діячі революції, від крайніх правих до найбільш лівих, перекипіли й самовизначились в горнилі РУП. Від неї дістав політичний гарт і Симон Петлюра.

26 лютого 1900 року студентська українська громада м. Харкова організувала нелегальну «вечірку», присвячену роковинам Шевченка. Зібралося близько сотні людей «представники від грузинів і поляків, два старі російські народовольці, а також приїхала делегація від громади полтавській духовній семінарії на чолі з Симоном Петлюрою», — згадує учасник зібрання С. Сірополко. О. Коваленко згадує, що наприкінці з промовою виступив представник громади полтавської семінарії. Майже хлоп'ячий його голос і також хлоп'яча постава, — пише він, — так контрастувала із змістом промови й блискучістю її стилю та запалом її виголошення. Коли він скінчив, у більшій кімнаті, де було багато людей, що ще не знали промовця, пошепки перебігло: «Хто це, хто це А на зустріч тому від порога другої кімнати, так само пошепки, перебігло з вуст до вуст: Петлюра, Петлюра. — Чи міг тоді хтось думати, що за якихось двадцять років це ім'я облетить не тільки всю Україну, а й цілий світ?» Ораторські  здібності Петлюри помітив і професор Петербурзького університету Лотоцький, який так описує виступ Петлюри на вечорі, присвяченому 50річниці смерті Тараса Шевченко у Петербурзі: «Пам'ятаю, було трохи моторошно, коли на естраді величезної зали появився молодий, незнайомий для широкої публіки оратор... Але оратор почав... так певно, що та певність передалася й слухачам: хороший плин літературної мови викликала приємне враження… це був перший такий виступ майбутнього видатного промовця…»

Симон Петлюра все життя був релігійною людиною, і всі про це знали. Уже в зрілому віці він надавав церковній справі багато ваги. І коли 22 січня 1918 року на Софійській площі в Києві урочисто зачитували ІV Універсал Центральної Ради, протоієрей Василь Липківський, майбутній митрополит Української церкви, не  до когось іншого, а до Петлюри звернувся прилюдно з благословенням. Він сказав йому такі зворушливі слова: «Ти, сину мій Симоне, воюватимеш за Україну мечем, а я боронитиму її хрестом». І ці слова справдились.Симон Петлюра навчався у духовному училищі та семінарії з 1891 навчального року по 1901 рік у віці від 12 до 22 років, тобто тоді, коли людина мужніє і фізично, і духовно, коли формується її характер та світогляд. Симон почав вчитися грати на скрипці, опанував мистецтво диригування, виявляв хист до шкільних вистав, що їх улаштовували учні до різних церковних свят. За спогадами семінаристів, Симон брав жваву  участь у них як артист і навіть як режисер, причому завжди вибирав назви сіл та імена суто народні, як,  приміром, Вишнівка, Дубрівка, а імена — Ничипір, Свирид тощо. Зазвичай це були інсценування оповідань на зразок бурсацьких інтермедій. Ці та подальші штрихи до постаті Симона Петлюри стали відомими широкому загалу завдяки публікаціям архівіста Тараса Пустовіта, голови Полтавської «Просвіти».Іван Рудичів, який вчився із Симоном Петлюрою у бурсі і семінарії, згадує: «Так наче зараз  бачу... хлопця з ясними, що аж блистіли, очами, одягненого в руденьку сорочку зі стоячим  комірцем. Тримався просто… А на лиці завжди лагідність і весела усмішка... Надзвичайно любив співати, але здебільшого пісень сумовитих, душевних». Юрій Коллард згадує: «Познайомились ми з ним ще в році 1895, коли я закінчував Полтавську Реальну школу. Тоді, за недостачею тенорів та басів, закликали до нашого церковного хору декількох семінаристів. Часто  приходив до нас співати Симон Петлюра й співав, як і я, в тенорах». У пізніші роки брався й диригувати: Симон потайки від адміністрації семінарії з однокласниками вивчив кантату Миколи Лисенка «Б’ють пороги». А коли в січні 1901 року композитор був у Полтаві –  запросив його прослухати.Симон ще тоді мав прикмети поводиря і оборонця покривджених. «А треба когось боронити, особливо меншого, – пише Іван Рудичів, –  Петлюра там!.. Петлюра належав до тих, що вміють згуртувати коло себе товаришів і впливати на них. Вмів переконувати людей без крику і настирливості, і ми шанували Симона за його простоту».Зберігся спогад про те, як приїхав з інспекторською перевіркою до семінарії високий урядовець із Синоду пан Дическулов. Він багато говорив учням про Росію, про царів, про те, що вони  «русские дети» і мусять любити «матушку Россию». Після його виступу поміж семінаристів відбулися тривалі і досить серйозні дискусії на тему: «Хто ми є?», внаслідок якої учні поділилися на два табори, один з яких став основою Української семінарської громади. Організований вигляд ця громада набула в 1896 році, коли до неї увійшло тридцять осіб. Тоді ж на кожного громадівця лягли і певні зобов'язання. Поміж головних –  вважати себе українцем, а не «малоросом», а свою мову – українською. Організував «Українську громаду» і очолив її Симон Петлюра.На той час Полтава була одним із осередків національно-політичного життя України, із сильними українськими традиціями і самобутністю. Початок ХХ століття ознаменувався пожвавленням національного руху, що знайшла вияв у створенні низки українських гуртків і громад не тільки культурно-просвітницьких, а й політичного характеру. Колишній учень Полтавської гімназії, член «Української громади» Іван Рудичів згадує: «Розрухи тих часів в університетських містах підбивали нас на поважніший виступ... зобов'язували  не забувати про українську справу. Почалося звичайно з харчів, з протестів проти утисків шкільного начальства, а далі почали висувати справи принципіального характеру, як от поширення програми науки, вступу семінаристів до університетів і таке інше. Провід у цьому вели члени Української громади на чолі з Петлюрою...». До складу Української громади входили, крім семінаристів, учні інших шкіл Полтави, передова інтелігенція міста. Серед членів-громадівців ми зустрічаємо знайомі імена: Пилип Капельгородський, Віктор Андрієвський, Борис Юр’єв- Пековець, Михайло Русов інші.1899 року в Полтаву переїхала сім’я Русових, яка стала осередком активного культурно-громадського життя міста, центром полтавської  інтелігенції, де панував національно-український дух. Пізніше, у 1923 році, в листі до Софії Русової Симон Петлюра писав: «3 моїх ще юнацьких років схоронились свіжими спогади про родину Русових як осередок активної культурної праці для добра нашої Батьківщини. І тепер я пригадую, з якою охотою я ходив до помешкання Вашого в Полтаві і скільки позитивних вражень виносив з тих одвідин, багато запозичаючи для себе з тих розмов, що там відбувалися...» Саме на квартирі Русових 9 лютого 1900 року, на Шевченківські свята, відбулася зустріч громадівців з Миколою Міхновським, який вперше зачитав свій маніфест «Самостійна Україна». У цей день на святкування в Полтаву прибули з Харкова В. Антонович, О. Мацієвич, М. Міхновський та інші. Полтавську громаду представляв Симон Петлюра. Юрій Коллард, який був також присутній на зустрічі, пише: «Микола Міхновський виголосив промову на тему необхідності збройної боротьби за права українського народу…» Беззаперечно, ідея маніфесту «Одна єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпатських гір до Кавказьких» надихнула Симона Петлюру на подальшу революційну діяльність. І тому природньо, що коли в березні 1900 року з ініціативи Михайла Русова в Полтаві створюється осередок Революційної Української партії (РУП), Симон Петлюра з однодумцями-громадівцями входить до її лав.РУП перша у ХХ столітті підняла гасло Української державності. Вона проіснувала лише п’ять років, але була епохальним явищем для українського руху, провісницею і предтечею Української революції 1917 року. Майже всі видатні діячі революції, від крайніх правих до найбільш лівих, перекипіли й самовизначилися в горнилі РУП. Від неї дістав політичний гарт і Симон Петлюра.26 лютого 1900 року студентська українська громада м. Харкова організувала нелегальну «вечірку», присвячену роковинам Шевченка. Зібралося близько сотні людей – «представники від грузинів і поляків, два старі російські народовольці, а також приїхала делегація від громади при Полтавській духовній семінарії на чолі із Симоном Петлюрою», — згадує учасник зібрання С. Сірополко. О. Коваленко згадує, що наприкінці з промовою виступив представник громади Полтавської семінарії. «Майже хлоп'ячий його голос і також хлоп'яча постава, — пише він, — так контрастували із змістом промови й блискучістю її стилю та запалом її виголошення. Коли він скінчив, у більшій кімнаті, де було багато людей, що ще не знали промовця, пошепки перебігло: «Хто це, хто це А назустріч тому від порога другої кімнати, так само пошепки, перебігло з вуст до вуст: Петлюра, Петлюра. — Чи міг тоді хтось думати, що за якихось двадцять років це ім'я облетить не тільки всю Україну, а й цілий світ?» Ораторські  здібності Петлюри помітив і професор Петербурзького університету Лотоцький, який так описує виступ Петлюри на вечорі, присвяченому 50-йрічниці смерті Тараса Шевченка у Петербурзі: «Пам'ятаю, було трохи моторошно, коли на естраді величезної зали появився молодий, незнайомий для широкої публіки оратор... Але оратор почав... так певно, що та певність передалася й слухачам: хороший плин літературної мови викликав приємне враження… це був перший такий виступ майбутнього видатного промовця…».У червні 1901 року на квартирі Русових відбувся всеукраїнський студентський з’їзд, на який приїхали делегати українських громад всієї Росії. Полтаву представляв Симон Петлюра, хоч і не вважався студентом. Під час студентського з'їзду відбулася перша партійна конференція РУП, участь у якій взяли Д. Антонович, М.Русов, А.Жук, Б.Мартос, С.Петлюра та інші.                                                                                           Очоливши «Українську громаду», Симон Петлюра виявив неабиякі організаторські здібності. Його метою було згуртувати навколо громади учнівську молодь Полтави. Віктор Андрієвський, колишній учень гімназії,ділиться своїми враженнями від зустрічі із Симоном Петлюрою на квартирі купця Виноградова в 1901 році. «Мою увагу звернув Симон Петлюра: невеликий на зріст, з густим волоссям, вже тоді щербатий, він не видавався мені за вродливого. Але надзвичайна сила переконання, тверда вдача, а що найголовніше – кипуча енергія, завзяття, з яким він ставився до нашої справи, дуже мені припадали до вподоби... Ми вам (гімназистам) постачатимемо не тільки тутешні видання, а й нелегальні..., але вимагаємо повної конспірації... ви мусите дбати про те, щоб і нашій громаді – цілій нашій справі не пошкодити... У вас в гімназії завелося кубло! Того досить – можна бути спокійним, що скоро його не виведуть!... Ми стоїмо найміцніше – бо семінарія та Єпархіальна школа – це природне кубло українства. Трохи почало ворушитись щось і в дівочій гімназії, а от з Реальною школою трудніше... Треба якось і їх збити на нашу путь. Нам, семінаристам, трудніше, а от ви, як ближче стоїте до них по напрямку освіти, може, щось і вчините...» «Пізніше я його бачив (Петлюру) уже в 1917 році, – далі згадує В.Андрієвський, – на засіданні Центральної Ради, як секретаря в справах військових. Пригадав йому наше перше побачення у Виноградових. Він дуже зрадів, аж просіяв увесь при тих спогадах. «А що, чи я Вам не казав тоді: як де кубло українське заведеться, то вже його не виведете!.. Із тих кубелець дивіться, яке от тепер кубло розвели!». Передова молодь Полтави сходилась у великому саду або в будинку вдови
Комличенкової, син якої Павло вчився разом з Петлюрою у семінарії, в
помешканні професора В.Щепотєва або у адвоката М.Дмитрієва. Збирались
не тільки семінаристи, а й гімназисти, студенти, які були вислані до Полтави під поліцейський нагляд. Душею товариства був Симон Петлюра – веселий,
жартівливий, який вносив
у дискусії різні теми, які хвилювали тодішню молодь.
У січні 1901 року в Полтаві виступав хор Миколи Лисенка, який виконав заборонений гімн «Ще не вмерла Україна». В.Андрієвський згадує: «Трудно навіть описати, що творилось серед слухачів. Наперед усі ніби заніміли, тоді ціла громада підвелася по кінці ще якоїсь мовчанки – громові оплески, крики, цілий рев овації». Саме під цим враженням Симон Петлюра без дозволу семінарського начальства запросив композитора послухати, як семінаристи виконують його кантату «Б'ють пороги». Цей музичний твір було заборонено.  Микола Лисенко написав кантату у 1877 році під час подорожі на Хортицю. Микола Лисенко прийняв запрошення і прийшов до семінарії. Ректор семінарії протоієрей І.Пічета, українофоб, кимось  попереджений, несподівано з'явився на збори і в брутальний спосіб накинувся на композитора, закидаючи йому «мазепинською інтригою». Проти цього рішуче виступив Симон Петлюра, заявивши, що Микола Лисенко є їх почесний гість і вони не дозволять нікому його ображати. Після цього ректор негайно скликав управу семінарії, яка і звільнила кількох семінаристів, в тому числі й організатора дійства Симона Петлюру з «вовчим білетом». Пізніше, у 1938 році, на допиті в НКВС вихованець семінарії, письменник Капельгородський мусив посвідчити, що його разом з Петлюрою виключили із семінарії за «націоналістичну діяльність».Батьки Симона Петлюри негативно ставилися до активної громадськоїдіяльності свого сина. Його звільнення із семінарії було для них великим горем. Симонові лишалося складати екстерном іспити за середню школу або виїжджати  за кордон. Матеріальні засоби не дозволяли Петлюрі виїхати.
Треба було не тільки себе утримувати, а ще й допомагати батькам,
що мали багато дітей, крім
Симона. Симон Петлюра береться за підготовку до іспитів екстерном і одночасно дає приватні уроки дітям заможних батьків. При цьому, як пише Андрій Жук,  «y кожну інтелігентну родину, де Симон бував, вносив він українську стихію. Під його впливом зукраїнізувалося чи
дерусифікувалося багато молодих і старших людей. За приклад його
українізаторської роботи може бути родина багатих полтавських купців
Виноградових,
де
Симон учив кількох дітей. Уся ця родина, від малих до
старих, зукраїнізувалася до такої міри, що стала одним із осередків товариського життя українства в Полтаві». «Улітку
1901 року, – пише А. Жук, – пані Виноградова запросила до себе на дачу десь на селі, недалеко від Полтави, Симона Петлюру з цілим його товариством, і тут зібралося близько півсотні. Зустрічала полтавська молодь новий 1902 рік у Виноградових, у їх полтавському домі на Кобеляцькій вулиці. Тоді також було нас не менш півсотні, а найбільше оживлення в товариство вносив Симон Петлюра».  Про українізацію родини Виноградових говорять такі факти: у січні 1906 року в Полтаві видавалася газета «Колокол»,
редакція якої розміщувалася в будинку Виноградових; дочка купців Маруся стала активним членом РУП, а син
Петро у визвольних змаганнях став сотником у Коші Слобожанських
гайдамаків. У спогадах О.Несвіцького згадується прізвище купця Виноградова,
  якого разом з купцями Ароновим та Лещом у 1920 році було розстріляно за вироком полтавського ЧК.  Спроби Володимира Короленка запобігти цьому вироку не дали результатів.
Навесні 1902 року в Полтавській семінарії сталися значні заворушення, до яких доклав своїх рук і екс-семінарист Симон Петлюра. Семінаристи домагалися введення до навчальних програм предметів українознавства. Ці домагання були сформульовані у спеціальній петиції, яку підписало близько 200 семінаристів. За це півсотні з них було звільнено із семінарії. Ця «Ісусова піхота» взяла активну участь у селянських виступах 1902 року на Полтавщині. Симон Петлюра на чолі «десанту» з п'ятьма семінаристами прибув до Решетилівки, де влаштував мітинг. Після придушення селянських виступів жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від арешту, Симон Петлюра разом з Прокопом Понятенком восени 1902 року виїхав на Кубань. «Там нащадки славних запорожців – чорноморці – не дадуть загинути. Там допоможуть нам перетривати лиху годину», – сказав Петлюра.Тоді йому йшов двадцять третій рік...Під гуркіт наближення нової революційної хуртовини він усвідомив, щослова, а збройна боротьба, жертви і кров можуть здійснити наше визволення. Так формувалася особистість Петлюри як політичного і військового діяча. На керівному становищі в роки національної революції Симон Петлюра опинився виключно завдяки енергії та особистим природним здібностям. Він опинився в оточенні не завжди ідейно стійких людей. Він часто потрапляв в оточення ворогів, що намагались знищити його. Багато з його друзів втекли від нього, зрадивши його. Він пройшов через перемоги, невдачі і приниження. Він був несправедливо обвинувачений у вчинках, яких він не робив. Його переслідували неприятелі, як злочинця, яким він не був. Далеко від рідної землі його вороги відібрали від нього єдине, що він мав – його життя. Петлюра в день смерті мав лише 47 років, себто стільки, скільки мав, вмираючи, так само знищений російською імперією Тарас Шевченко. Якщо для поета такий вік є пізнім літом, часом ранньою осінню, то для політика – це щойно час цвітіння, щойно весна. Загинув Симон Петлюра 25 травня 1926 року на паризькій бруківці від пострілів московсько-більшовицького агента Шварцбарда.   Це була дуже болюча жертва українського народу в його боротьбі за незалежність України. Лютий ворог жорстоко, підступно вбиває провідників української нації, вживає всіх нелюдських засобів, щоб панувати над нею, непокірною, волелюбною. «Моя прекрасна, могутня, волелюбна Україна,  – писав Тарас Шевченко, – туго начиняла своїм вільним та ворожим трупом незліченні величезні могили. Вона своєї слави на поталу не давала, ворога-гнобителя під ногами топтала і вільна, не розтлінна вмирала». Вмирала і вставала, боролася і бореться далі... І вона воскресне, як Фенікс із попелу, на вічну славу Героям!У 1991 році справа, за яку боровся і поклав життя Симон Петлюра, стала реальністю. Україна здобула незалежність. Збулися його пророчі слова: «В урочистих актах законодавчих, у війні за волю та повстаннях міцно виявляв наш народ свою волю непохитно жити незалежним державним життям. Нехай вона буде довга і уперта, нехай вона бере нові і нові жертви, але Україна незалежна – хоче чи не хоче того Європа – таки буде». Симон Петлюра як символ переходить у пам’ять народу і в національну традицію, а «петлюрівщина» – слово, яке зневажливо вживали вороги, щоб принизити український визвольний рух, стало – всупереч їх намірам –синонімом боротьби українського народу з московським імперіалізмом за власну державу. Ще не так давно противники наші прищеплювали нам з тих самих мотивів презирливу прозву «мазепинство». Проте люди державної ідеї вважали її,  цю прозву, за почесну. І ми дожили до того часу, коли на історичному Софійському майдані у Києві були урочисто проведені вселюдні панахиди за гетьмана Івана Мазепу як борця за здійснення ідеї української державної незалежності. Того ж ми діждемося і щодо «петлюрівщини». Поховано Симона Петлюру тимчасово на цвинтарі Монпарнас у Парижі. Тут  на могилу свого найкращого сина Україна-мати складає квіти національного горя, очікуючи дня, коли буде можливість притулити його до свого серця у його рідному місті Полтаві чи столиці України Києві. В журналі української діаспори «Крилаті» написано: «Ми віримо, що тлінні останки Головного отамана одного дня будуть перенесені увільний столичний Київ, у Пантеон слави українців. Тоді архітектори реконструюють і дім у Полтаві, де народився Головний отаман. Коли ж той будинок Москва цілковито зруйнувала , то наші науковці його збудують за світлиною таким, яким він був, і тоді Уряд Української Самостійної Соборної Держави напевно відчинить там музей Героя України Симона Петлюри». Нагадаю, що у 2007 році вже не Москва, а місцеві можновладці знесли останцю будівлю на обійсті Петлюр. Вчений-історик Владислав Верстюк писав: «Ми заборгували не стільки перед Симоном Петлюрою, скільки перед самими собою». І нині, хай поступово, але неухильно повертаємося до лицаря Української революції. З допомогою неупереджених і мужніх істориків  розчищаємо свій шлях від наклепів, від міфів комуністичної пропаганди.   Перший пам'ятник Симонові Петлюрі постав у Рівному  2002 року. Навесні 2003-го створено Всеукраїнський комітет для відзначення 125-ї річниці від дня народження Голови Директорії УНР. Комітет ухвалив рішення про
спорудження пам'ятника Петлюрі в Києві. На жаль, пам'ятника в столиці України ще немає.
У 2006 році з'явився Указ Президента України «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західноукраїнської  Народної Республіки», спрямований на належне вшанування знакових постатей Української державності. Для Полтавщини цей Указ має особливе значення, адже наша благословенна земля виплекала й дала світові не одного славного сина українського народу, серед яких вирізняється така видатна історична постать, як Симон Петлюра, який розпочав велике життя із Полтави. З метою увічнення пам'яті Петлюри у 2007 році на будинку колишньої духовної семінарії було встановлено меморіальну дошку. При її відкритті голова облдержадміністрації В.Асадчев і всі промовці заявляли, що не пізніше, аніж через півроку, буде оголошено конкурс на створення пам'ятника Петлюрі та визначене місце для його спорудження. Місце було визначене за кілька сот метрів від родинного будинку Симона Петлюри, де й було встановлено й освячено кам'яну стелу. Однак минуло небагато часу, і за вказівкою міського голови пам'ятний знак було вивезено невідомо ким у невідомо якому напрямку: мовляв, «незаконна» споруда. Суперечності навколо пам’ятника Петлюри в Полтаві спричиняються, на жаль, до того, що місто поступово перетворюється на символ національної меншовартості. Зокрема, ще не забулася історія, коли з плебейською заповзятістю місцеві чиновники лобіювали рішення про спільне з Росією відзначання 300-річчя Полтавської битви, іншими словами, погоджувалися святкувати на українській землі перемогу російської зброї. А чого варта ухвала про надання Андрієві Данилкові (Сердюці) звання «почесного громадянина Полтави»  поруч з такими ж одіозними почесними громадянами А.Кукобою, Й.Кобзоном… Пристрасті за Петлюрою в Полтаві не вщухають. Складається враження, що Головний Отаман військ Армії УНР і далі веде бій за незалежну Українську Державу. Але ми віримо, що встановлення пам’ятника Симонові Петлюрі стане рушієм справжнього відродження України, що наші нащадки ходитимуть вулицями Івана Стешенка, Симона Петлюри, Івана Мазепи, Патріарха Мстислава  та багатьох інших славетних українців, і навіки згинуть з нашої пам’яті клари цеткіни, карли-марли, леніни і прочая…Пам’ятникові Симону Петлюрі у Полтаві бути! Хочу закінчити цю статтю віршем українського поета Вадима Сварога:Я бачу пам’ятник Петлюрі –В майбутній радісній порі,В добі, що прийде після буріЙ засвітить сонце угорі!В урочість древнього майдануВросте цей пам’ятник навік:На ній відлитий з бронзи станеВ простому френчі чоловік.До смерті путь пройшовши хреснуДля віковічної мети,    Анатолій ЧЕРНОВ,  голова Спілки екскурсоводів Полтавщини                 

 

 
< Попередня
Free design by [ Anch ] Gorsk.net Studio
t