Меню
Хатня
- - - - - - -
:: Новини і статті
Політика
Суспільство
Культура
Маzепа-Фест
Освіта
Мова
Історія
Релігія
Історія Просвіти
Молода Просвіта
Незабутні
Рахівник
VІ «Мазепа-Фест»: душа відгукується на справжнє PDF Надрукувати

 

Ось уже шосте літо Полтава напередодні річниці Полтавської битви влаштовує величну Молитву за Гетьмана Мазепу, за незнищенність Української Нації і Української пісні. Ім’я цій  величній мистецькій духовній месі – «Мазепа-Фест». Започаткований з ініціативи голови Полтавської «Просвіти» Миколи Кульчинського, Всеукраїнський фестиваль мистецтв з року в рік набирає розмаху, охоплюючи різні види музичного мистецтва, і не тільки музичного… 1.     І розуміли нашу українську правду…Фестиваль відкрився Днем українського кіно у палаці дозвілля «Листопад», де глядачі подивилися фільми «Богдан Зіновій Хмельницький» Миколи Мащенка, «Владика Андрей» Олеся Янчука та «Щаслива Настуня» (документальна стрічка про учасницю норильського повстання Анастасію Тарновську) шевченківського лауреата Михайла Ткачука.На жаль, Микола Мащенко на фестиваль прибути не зміг, а з Янчуком і Ткачуком полтавці поспілкувалися, як і з талановитими акторами, заслуженими артистами України Тарасом Жирком та Євгеном Нищуком. Тарас вітав фестиваль в образі Гетьмана Мазепи і його ж «Думою»:Всі покою щире прагнуть,Та не в єден гуж всі тягнуть.Той направо, той наліво,А все браття – то-то диво…У фільмі «Владика Андрей» Тарас Жирко зіграв роль брата митрополита Андрея Шептицького Климента – надзвичайно привабливої постаті.А голос Євгена Нищука – голос революційного Майдану – сколихнув у наших душах світлу ностальгію за тими днями, коли народ змусив політиків тягнути українського воза в єден гуж дорогою Справедливості і Честі. Що потім не всіх з нашої квазі-еліти  надовго вистачило – то не наша, народу з Майдану, вина. А голос революційного Майдану з барикад не зійшов: недавно Євген Нищук натхненно, мудро і переконливо вів у Палаці «Україна» в Києві презентацію Всеукраїнської акції «Нашої України» «НАТО – так!». А у фільмі «Владика Андрей» Євгенові випала роль не барикадна, психологічно складна: учня митрополита Шептицького Стефана Павлюка, якого кадебісти катуваннями змушують підписати згоду на співробітництво, але який насправді залишається вірним своєму духовному пастиреві і Богові.Глядачі тепло вітали режисера Олеся Янчука, який приїжджає на «Мазепа-Фест» уже вчетверте. Полтавці побачили всі його фільми –  «Голод-33», «Залізну сотню», «Нескореного», якого голова Полтавської «Просвіти» Микола Кульчинський провіз  по багатьох районах Полтавщини, і скрізь стрічку сприймали чудово, бо люди розуміли нашу українську правду.      Сьогодні для мене як режисера дуже цікавий день, – сказав Олесь Янчук. – Наш фільм «Владика Андрей» з’явився в кінокопії лише 14 травня і в Україні ще не демонструвався. Сам я його бачив як кіно копію у Празі на Барандов-студії 15 травня. На цій студії були зроблені дуже якісні субтитри англійською мовою, бо надійшла пропозиція показати фільм на Канському фестивалі у позаконкурсній програмі. Тому мені сьогодні дуже цікаво буде побачити реакцію українського глядача.  Прем’єра фільму запланована на 23 серпня у Києві. Якби йшлося про якийсь інший фестиваль, то я б подумав, робити показ стрічки чи ні, але славному «Мазепі-Фесту» не відмовиш. Мені дороге те, що цей показ відбудеться на полтавській землі, тому що свій перший фільм «Голод-33» я знімав у ваших краях, на Миргородщині. Це художній фільм, там немає жодного документального кадру, хоча навіть деякі колеги вважали, що там є хроніка. Той фільм для мене, як перша дитина, я його дуже люблю. І мені приємно, що він народився тут у вас. Тому полтавці для мене глядачі найдорожчі, і ваша оцінка для мене дуже важлива.Дві години у великій духовній напрузі ми стежили за долею митрополита Шептицького, якого талановито зіграли три актори – велет українського мистецтва народний артист України  Сергій Романюк, а також Роман Гринів і Тарас Постніков (молодого Шептицького). Дія фільму охоплює великий період української історії – від 1875 р. до кінця 90-х.  Як повідомили учасники показу, з Божої ласки невдовзі буде завершено беатифікаційний процес, і Андрей Шептицький буде причислений до сонму святих. Це була велична постать нашої спільної української історії, що вивищувалася над міжконфесійними чварами. Це була людина, сповнена високого гуманізму і доброти, яка врятувала від смерті тисячі українців, росіян, євреїв. Рятувала життя і рятувала людські душі. Тому цей фільм потрібний Україні. На ньому має виховуватися молоде покоління подвижників.До речі, фільми Олеся Янчука долають кордони. Навіть одна російська компанія, яка продукує і розповсюджує DVD, купила фільми «Голод-33», і «Атентат» – про вбивство Степана Бандери, а це купили і «Нескореного», зробили якісний переклад російською мовою і поспішали випустити фільм до 9 травня. Як бачимо, далеко не всі у північних сусідів поділяють гебістські погляди Смердякових із Кремля, хтось хотів би знати і правду, якою б прикрою для імперії вона не була.Усі три фільми аудиторія подивилася на єдиному подиху. Залишається одне питання: чому для того, щоб побачити українське кіно, потрібно чекати «Мазепа-Фесту»? 2. «Зло до нас не пристає,Ми здобудемо своє!» «Я вам заздрю, бо ви зараз будете купатися у народній пісні» – мовив, відкриваючи етнодень «Мазепи-Фесту» у театрі ім. М.В.Гоголя, незмінний ведучий фестивалю Сергій Архипчук. І мав рацію. Переповнений зал із завмиранням серця і відчуттям невимовного і давно очікуваного щастя поринув у стихію справжнього, свого, вічного. Бо зустрічі з ним такі рідкісні!Але спочатку було слово. Слово директора фестивалю, як сказав той же Архипчук, – «унікального народного депутата, який дбає більше про мистецтво, ніж про власний добробут» Миколи Кульчинського. Пан Микола переконаний:      «Мазепа-Фест» відбувається  вже шостий рік, бо ми маємо, мені так здається, Боже благословення на цей фестиваль, мета якого надзвичайно шляхетна. Це пам’ять про великого гетьмана, який був видатним державним мужем і меценатом української культури. Іван Мазепа бачив усю складність суспільної ситуації, але працював для блага українського народу. Не з його вини Україна зазнала поразки. Певно, на той час ми ще не заслужили мати повноцінну незалежну державу.Микола Кульчинський бачить у мазепинській добі багато аналогій з нинішнім часом, бо і «наше сучасне українське суспільство теж надзвичайно складне. Нам не вдається зробити все те, що мали б зробити реформатори, тому що маємо сильні впливи нашого північного сусіда, який має свою агентуру. Але у нас є незалежна держава, і я тішуся, що ви сьогодні почуєте прекрасні народні пісні з різних куточків України, які засвідчують незнищенність українського духу».…І на сцену вийшли четверо дівчат у вінках з пишного зела, босі, з такими чудернацькими музичними інструментами, як коса, гребінь, рубель та ще бубон. «Стрибожі внуці» з Полтавського педуніверситету зірвали шквал оплесків, оригінально виконавши народні пісні «Ішли воли із діброви», «Летіла зозуля». Хай же вашим босим ніженькам буде завжди м’яко на дорогах Вітчизни, стрибожі внуці!А Володимир Смотритель, людина-театр із Хмельницького, співав нам про хресну дорогу тих, кому випало ступати по колючих дротах гулагівських коридорів смерті. 15 років діє цей театр одного актора, один з двох стаціонарних театрів одного актора в Україні. У репертуарі Володимира Смотрителя 10 моновистав. У нього була велика мрія відчути глядача саме в залі Полтавського театру:     Бо остання наша прем’єра – це Микола Гоголь, «Мертві душі». Цю виставу ми показали в театрі ім. І.Франка і Центрі ім. Леся Курбаса, маємо надію познайомити з нею і земляків Гоголя. Володимир Смотритель подарував глядачам фрагменти свого моноспектаклю за творчістю репресованих поетів, яким випало жити в епоху, коли «навіть лопухи вухаті пішли у москалі», а  справжніх українців «причинна Батьківщина» кидала в гулагівське пекло – «за те, що дивились на неї голубими очима, а треба було гузном і плечима…»Молоді дослідники українського фольклору з гурту «Божичі» (Київ) своїм виступом засвідчили, яка це вдячна і висока місія – огранювати перлини народного мелосу!А виступ гурту «Древо» із села Крячківки Пирятинського району на Полтавщині – яскраве свідчення того, скільки ще пісенних перлин зберігає народна пам'ять. І головне сьогодні – щоб старші передали цей спадок молодшим.А що творилося в залі, коли співали Юрко, Наталя і Дануся Прокопчуки з Черкас! Особливо як виконували дотепну «Пісеньку хохлят», де зафіксовано всі ярлики, якими «непокірних хохлів» нагороджували гебісти:«Ви – мазепинцi лукавi!
Ви – петлюр
iвцi кривавi!
Ви – махновцi-гультяї!
Ви – Бандери холуї!»
Отакi- то ярлики Злi нам лiплять язики. А ми собi виростаєм,
Незалежнiсть здобуваєм,
Зло до нас не пристає –
Ми здобудемо своє!»
Дзвінко лунав голосочок Данусі, і в унісон з її серденьком билося гаряче серце великої зали, де зібрвся цвіт Полтави – справді духовної столиці України. Шварцбардів, швондерів і шарикових в тій залі вочевидь не було. Кобзар Остап Стахів з Торонто (Канада) згадав, що у куренях УПА воювали сотні полтавців. Один із сотників, Дмитро Карпенко на псевдо Яструб, похований у Жидачівському районі на Львівщині. «Доля нас поєднала навіки, і вороги, які хочуть нас розділити, зазнають краху», – мовив кобзар і піснею закликав: «Співайте, люди, нелюдам на зло! Співайте, люди, що б там не було!»Полтавський етно-рок-гурт «ДельТора», який давнюю кобзарську традицію береже не за формою, а за духом, натхненно виконав думу «Було літо» та свої хіти «Не турбуйте грифонів», «Дивнеє плем’я».Віртуози зі Львівського «Фольк-бенд Бурдону» кинули нас в іскристий вир мелодій, які можна було зібрати тільки в їхньому мегаполісі, що постав на великому  світовому перехресті і жертовним шукачем  Граалю, й іронічним батяром, Дон Кіхотом і Санчо Панса в одній лдуші. Душі Великого Міста Лева.Той вечір був для нас, немов молитва,Та скрипка і сміялась, і ридала.І Україна свої рани забувала,І це була її Полтавська переможна битва! Ганна ДЕНИСКО3. Відновлюємо цноту... вух!Цей рядок пісні одного з гуртів, що виступали на «Мазепа-Фест», спадав на думку протягом усього дводенного рок-марафону. Здавалося, щоденно ґвалтоване блатняками і ширвжитком вухо українця вже не здатне сприйняти щось щире та якісне, але ні, – спраглих рідного музпродукту виявилося багато. Прикметно, що в цей же час за п’ятсот метрів від Співочого поля, на Івановій горі, відбувалося так зване Свято галушки. Організатори „їстівного” свята, мабуть, розраховували таким чином відхопити частину „мазепинської” аудиторії, але кулінарний патріотизм виявили здебільшого люди старші, а спритна молодь, продегустувавши галушки, поспішала далі – доповнити хліб видовищем. Оскільки видовища у нас звикли споглядати не дуже цивілізовано, цього разу концерти проходили під антиалкогольними й антитютюновими гаслами. На сцені висів яскравий плакат зі слоганом: „Хто за Україну – не вживає нікотину; хто за українську волю – не вживає алкоголю”. Наївно було б думати, що всі одразу цим переймуться, але публіка й справді поводилася якось культурніше.Якщо раніше у програмі переважали гурти з Києва та західних областей, то цьогорічний фест відзначився потужним східноукраїнським десантом. Для цього, окрім прослуховування на дисках, організатори влаштували ще й два відбіркові тури у Харкові та Дніпропетровську. На диво сильними виявилися молоді команди. „Дримба да Дзига” (Київ), розбишацькі  „Собаки в космосі” (Харків), „Платина” (Київ), „Джа Пре” (Харків) з їх растаманськими мотивами і „Пасіто” (Дніпропетровськ) із джазовим багатоголоссям поступаються багатьом іменитим колегам хіба що музичним стажем, але ніяк не виконавським рівнем. Відзначилися й полтавські гурти: „Онейроїд” присвятив одну з пісень Українській Повстанській Армії, а під час виступу „Трансформера” за солістом викотився байкер. Як завжди, не розчарували „Майор Пронін” та „Арахнофобія”. Дуже гаряче зустрічали івано-франківський „Фліт” – їхній хіт „Їжачок”, підхоплений тисячею горлянок, звучав як справжній гімн життєстійкості.Завершувати перший день випало сестрам Тельнюк та „Пікардійській терції”. Звісно, були деякі побоювання: як сприйматиме глядач такі, відверто кажучи, не зовсім рокові формації, та ще й у розпал забави? Практика показує, що розхитана запальними ритмами молодь погано реагує на спроби „зменшити оберти”. Але ризик себе виправдав: виступ „Сестер Тельнюк” виявився дуже „драйвовим”, хоча ті співали доволі серйозну поезію, в тому числі й речі з вистави „У.Б.Н.” А разом з „Пікардійцями” відривалися як юні неформали, так і справжні музичні гурмани. Таким чином, ще раз підтвердилася думка: рок – це не „хто голосніше гримне”, а все-таки спосіб вираження та альтернатива ширвжиткові. Хедлайнерами другого дня були „Вій” і „Тартак”. Компанію Сашкові Полонинському склав Андрій „Нічлава” Підлужний – відому пісню про УПА „Не кажучи нікому” вони традиційно виконують удвох. І коли вже емоції досягли свого піку, організатори поставили яскраву крапку своєрідним парадом вишиванок: під час завершальної пісні всі, хто мав відповідну одежину, піднялися на сцену і співали разом з „Тартаком”. Того вечора, розходячись по домівках, молодь співала українських пісень. Дорогою то тут, то там починали скандувати „Україна!” або „Мазепа!”, і це підхоплювали незнайомі люди. Це було єднання, яке буває після футбольних матчів і навряд чи буває після концертів, скажімо, Ірини Білик. Це було те, заради чого мали працювати б усі наші політики, а працюють поки що, на жаль, одиниці. Це була нагорода за працю тих ентузіастів, які перетворили «Мазепа-Фест» на полтавський мистецький бренд, хоч як би комусь не хотілося перекреслити це шароварщиною чи попсою. Адже душа знає, чого їй треба, і відгукується на справжнє. Галина Пустовгар  
 
< Попередня
Free design by [ Anch ] Gorsk.net Studio
t