Меню
Хатня
- - - - - - -
:: Новини і статті
Політика
Суспільство
Культура
Маzепа-Фест
Освіта
Мова
Історія
Релігія
Історія Просвіти
Молода Просвіта
Незабутні
Рахівник
Перед Конотопом PDF Надрукувати

Переможній козацько–татарській битві передувала українсько–російська війна 1658-1659 років

Звістка про розгром російського війська під Конотопом та очікувані масові напади татар на російські міста була повною несподіванкою для Москви. У перших числах липня 1659 року, як можна зробити висновок із записів у журналі, що його вів шведський дипломат Мюллер, Москву охопила паніка. Російська держава одразу почала готуватися до оборонних дій на своїй території. Уже 5 липня вийшов царський указ про новий набір у солдатську службу. У той же день у прикордонні міста південної окраїни були відправлені накази воєводам «міських і повітових всяких чинів людей зібрати в місто в облогу... і жити... з великою обережністю.., щоб воїнські люди... над містом якого дурна не учинили». Утім 18 липня, вважаючи, що головна мета кампанії досягнута — основні російські війська розбиті й відкинуті з української території, — гетьманський уряд запропонував царю «замирення» та обмін полоненими. А напади татар на південні повіти наприкінці липня — на початку серпня, у результаті яких було спалено 5 тис. дворів та забрано до полону понад 25 тис. чоловік, узагалі змусили Російську державу відсунути питання встановлення безпосереднього контролю над територією Війська Запорозького на другий план.

 

 

За що війна?

З чого ж розпочалось протистояння між Військом Запорозьким та Московським царством, яке згодом вилилось в українсько–російську війну 1658—1659 років? Очевидно, зі зміни влітку 1657 р., ще за життя гетьмана Богдана Хмельницького, політичного курсу Московської держави щодо України. Московський уряд був не вдоволений, що доти не було встановлено реального контролю над територією Війська Запорозького, а українське керівництво послідовно ухилялося від виконання положень договору 1654 року про обмеження міжнародних зносин гетьманського уряду та збирання податків у царську скарбницю.

Нова політична лінія царського уряду стосовно України мала не допустити стабілізації державно–політичної системи України та укорінення незалежницьких традицій управління країною. Основною суперечністю, що призвела до українсько–московської війни в цілому та Конотопської битви зокрема, стала несумісність прагнень української правлячої еліти будувати національну державу та бажання царського престолу бачити українські землі частиною Московської держави. 

Смерть гетьмана Богдана Хмельницького 27 липня 1657 року в Москві сприйняли як сигнал до початку рішучих дій для закріплення своїх позицій в Україні. Російська правляча еліта поставила перед собою кілька завдань. Найперше — реалізувати своє бачення угоди 1654 р. реально приєднати Україну, встановивши військово–політичний контроль над її територією. Для цього під якимось приводом необхідно ввести російські гарнізони в українські міста та отримати можливості безпосередньо впливати на кадрову політику на козацькому владному олімпі. Також покласти край самостійній політиці українського уряду. І витіснити козаків із південних районів Білорусі, де вони почали укріплюватись, складаючи конкуренцію царським воєводам.
Кроки впокорення

Для реалізації своїх цілей царський уряд робить низку практичних кроків. Перший з них — 11 серпня 1657 р. цар відправляє в Україну свого посла стольника Василя Кікіна, який оголосив козакам, що до виїзду в Україну готується ближній царський боярин князь Олексій Трубецькой: коли він прибуде, слід скликати у Києві раду для виборів гетьмана. Крім цього, Трубецькой мав наказ зібрати інформацію про податкові можливості Війська Запорозького, оголосити козакам, що царські воєводи візьмуть на себе адміністративні, арбітражні та судові функції і розпочати підготовчу роботу щодо введення московського врядування в Україні.

Другий крок: царський уряд відкрито веде серед українського духовенства агітацію за підпорядкування Київської митрополії владі московського патріарха та домагається недопущення виборів нового київського митрополита без участі представників Москви. А таких прав договір 1654 р. Москві не давав. Отже, Москва прагнула змусити український уряд приймати важливі політичні рішення лише під контролем її представників. Державницьки налаштована частина старшини провела вибори гетьмана на старшинській раді, власній, а не організованій російським урядом і без участі в ній спеціального царського посланця Трубецького. 26 серпня гетьманом Війська Запорозького обрали Івана Виговського.

Третій крок: царський престол чинить дипломатичний тиск на гетьманський уряд. Він ігнорує обрання Виговського гетьманом, паралельно, через свого посланця Артамона Матвєєва, пропонує Чигирину «статті» з викладом основних положень нового бачення російським престолом українсько–російських відносин. Їх суть така: 1) у найбільших українських містах мають стояти царські воєводи з військом, утримуватись вони повинні за рахунок місцевого населення; 2) податки з оренди, доходів і млинів мають надходити до царської скарбниці; 3) кількість реєстрових козаків має бути скорочена; 4) надалі кандидатуру гетьмана узгоджувати з царем; 5) обраного Київського митрополита обов’язково посилати на посвячення до Московського патріарха тощо. 

Четвертий крок: Москва оперативно забезпечує силову підтримку своїм претензіям. Виговському та старшині наказано приготувати для ратних людей хлібні припаси та живність і «під государеву казну підводи давати», а також, щоб для військ князя Григорія Ромодановського, якого Москва, всупереч волі Чигирина, направляла в Україну, «кругом стани по містам були дані». Зрозуміло, що подібних прав договір 1654 р. Москві також не давав. Слід підкреслити, що усі претензії царського уряду на перегляд відносин були відкинуті на загальновійськовій раді у Корсуні.
Дарунки для «п’ятої колони»

П’ятий крок: царський уряд почав активно використовувати Запоріжжя. 21 листопада 1657 р. до Москви прибуває запорозьке посольство на чолі з Михайлом Стринжою (Івановим). Запорожжя саме було не задоволене втратою власної політичної ваги у загальноукраїнських питаннях. Посланці погоджувалися на те, щоб «без волі великого государя... самим нам гетьманів не перемінювати», щоб в українських містах були поставлені царські гарнізони, які повинні утримуватися за рахунок стації з тих же міст, щоб воєводи «міськими всякими справами відали», а також щоб Москва отримала можливість безпосередньо контролювати збір усіх поборів і податків у війську й одноосібне право платити з них жалування козакам. Отож із не баченою для московської бюрократії швидкістю, у той же день, ухвалюється рішення підтримати політичні претензії Січі, фактично визнавши Запорожжя самостійним суб’єктом українсько–російських відносин. Вирішили відправити у Військо Запорозьке царського арбітра — окольничого Богдана Хитрово. 

Шостий крок: російські прикордонні воєводи таємно «намовляли» полтавського полковника Мартина Пушкаря до бунту проти гетьмана, обіцяючи «в усіх потребах посилкувати». У результаті наприкінці грудня 1657 р. Пушкар зі своїм полком відкрито виступає проти гетьмана. У цей час бєлгородський воєвода князь Семен Львов і колонтаївський Давид Протасов таємно утримували у в’язницях схоплених і присланих Пушкарем вірних гетьману козаків.

Сьомий крок: у лютому 1658 р. новий царський посол Богдан Хитрово, підтримуючи антигетьманських повстанців (лідерам яких були роздані царські дарунки), почав вимагати у гетьмана Виговського згоди на введення російських гарнізонів у Чернігів, Ніжин, Переяслав та інші міста й утримання їх за рахунок збору з місцевого населення податку.

Восьмий крок: 3 та 4 квітня 1658 р. виходять царські укази про призначення воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород, а 6 квітня — указ про призначення боярина Василя Шереметьєва головою нової московської адміністрації в Україні. В інструкції йому доручено забезпечити передачу адміністративного апарату в містах у руки міщанства, котре прихильно ставилося до самодержавної царської влади. Підтримка міської влади проти козацької адміністрації була ще одним із засобів розхитування основ влади козацької держави. Ще раз підкреслимо: ні про що подібне у договорі 1654 р. не йшлося.

Дев’ятий крок: після розгрому гетьманом Виговським у союзі з татарами основних сил повстанців під Полтавою та загибелі Мартина Пушкаря були зруйновані плани гри царського уряду на суперечностях між гетьманською та опозиційною партіями. Тому в середині червня 1658 р. в Україну під приводом «приборкання» свавільників прибули князь Василь Шереметьєв з 1,6 тисяч додаткових ратних людей (у Київ) та князь Григорій Ромодановський із 15 тисячами ратних людей (28 червня був у Веприку). Князь Ромодановський мав повноваження в залежності від ситуації «для оберігання черкаських міст від приходу польських людей, і гетьмана, і кримських татар стояти»; скликати раду для переобрання гетьмана; оголосити гетьмана зрадником та провести мобілізацію всіх прихильних до Москви козаків і наказати їм негайно «проти його гетьмана й татар стояти». Окольничий повинен був обнадіяти антигетьманську партію присиланням бояр і воєвод із додатковими військами.
«Спонука до дружби»

Московські війська та їхні союзники поводилися на Лівобережжі, як в окупованій країні. У полках князя Григорія Ромодановського перебував лідер розгромленої антигетьманської опозиції Яків Барабаш зі своїми людьми, які при потуранні воєвод стали розоряти лівобережні міста, грабувати і вбивати; по містах Лівобережжя без узгодження з українським урядом розсилались російські залоги; у Прилуках свавільно змістили прилуцького полковника Петра Дорошенка й стратили кількох відданих гетьманському урядові сотників. Насильства, грабунки царських військ змусили частину людей утікати за Дніпро. Москва без погодження з гетьманським урядом 6 липня присилає до Києва додатково ще понад 2 тисячі драгунів і рейтарів. Прихід російських військ став своєрідним каталізатором переростання конфлікту інтересів у збройне протистояння. 

Якою була логіка розгортання воєнних дій під час українсько–російської війни? У відповідь на ворожі дії воєвод гетьманський уряд вирішив військовою акцією на російській території, з одного боку, змусити російське командування видати лідерів опозиції та вивести свої війська з території України, а з іншого — суттєво підірвати базу антигетьманського руху. У серпні — вересні 1658 р. гетьманські війська вирушили на українсько–московське прикордоння. Паралельно з гетьманом воєнні дії проти росіян у Білорусі розпочав полковник Іван Нечай.

Офіційно війну було оголошено сторонами одна одній у вересні 1658 р. Тоді український уряд уклав Гадяцький договір із Польщею, який фіксував відмову Війська Запорозького від підданства царю та видав маніфест до «володарів Європи» із поясненням причини війни з Росією, а цар видав грамоту від 21 вересня із закликом усунути неугодного Москві главу Української держави й оголошенням про початок воєнних дій проти гетьманських військ.
Етапи війни

Регулярні воєнні дії можна умовно розділити на три етапи. Перший етап охоплює події кінця вересня — середини грудня 1658 р. Військам Нечая вдається вибити московські гарнізони з міст Білорусі. Близько 20 жовтня в Україну втретє вступило 15–тисячне московське військо на чолі з князем Ромодановським із завданням установити військовий контроль Московії над південними і центральними районами Лівобережжя та забезпечити переобрання на місце Виговського — підконтрольного Москві гетьмана. Гетьман Виговський, доручивши полковникам Григорію Гуляницькому, Петру Дорошенку та Оникію Силичу зв’язати боєм військо Ромодановського в районі Пирятина, сам вирушає під Київ із метою вибити звідти московський гарнізон. Проте поразка гетьманських військ 30 жовтня під Києвом та облога Ромодановським козацьких військ на чолі з Гуляницьким у Варві зруйнували ці плани.

Укладення перемир’я з царськими воєводами в Україні сприяло зняттю кн. Ромодановським облоги Варви та відступу його до Лохвиці. Проте сил, достатніх для вирішальної перемоги, у жодної зі сторін на середину грудня 1658 р. не було. Тому і гетьманський, і царський уряди для перелому ситуації на свою користь узимку 1658/1659 рр. активно готувались до введення в бій нових сил. Москва провела часткову мобілізацію (збір людей у військо з усієї держави за указом від 13 листопада), а Чигирин закликав на допомогу іноземні війська (татарські й польські).

Другий етап війни тривав із середини грудня 1658 р. до другої половини березня 1659 р. У грудні 1658 р., перегрупувавши свої війська, гетьманський уряд перехопив ініціативу: головні московські окупаційні війська опинилися заблокованими у Лохвиці. Отримавши підкріплення з Польщі та Криму, Виговський негайно вирушив на Лівобережжя з метою відновити частково втрачений контроль над тими частинами Полтавського, Миргородського і Лубенського полків, в яких уже порядкували московські гарнізони.

Уся зима і перша половина березня 1659 р. пройшли у постійних сутичках гетьманських і московських військ у прикордонних районах та періодичних — під Києвом. Під час походу гетьманському уряду вдалось відновити контроль над більшістю територій зазначених полків. Але вирішальної переваги над силами опозиціонерів і російськими військами на Лівобережжі Виговський домогтися не зміг, оскільки в їхніх руках залишалось близько 10 українських міст. 

Ключовою подією третього етапу війни (кінець березня — початок серпня 1659 р.) був похід в Україну московської армії на чолі з князем Трубецьким наприкінці березня.
Облога Конотопа 

18 квітня московське військо підходить до Конотопа — стратегічно важливого міста на українському прикордонні в районі Путивля, під яким і розгорнулись основні події війни. Якби Трубецькой узяв Конотоп, у якому стояв найбільш боєздатний на Лівобережжі відділ гетьманських військ, то став би господарем всієї центральної частини українсько–російського покордоння. У місті тоді перебували три (Ніжинський, Чернігівський і Кальницький) козацькі полки на чолі з сіверським наказним гетьманом Григорієм Гуляницьким, який командував обороною міста.

Отже, 20 квітня російські війська підступають до самого Конотопа. Зустрінуті гарматним і рушничним вогнем, росіяни стають під містом обозом, копають до фортеці шанці і ставлять у них гармати. 21 квітня місто опиняється в суцільній облозі. Обложені у Конотопі козаки відмовились як здати росіянам місто, так і принести провину царю і повернутись у його підданство. Замість письмової відповіді на лист воєводи обложенці кричали з міста, «що вони сіли на смерть», і безперервно стріляли зі стін у шанці з гармат і ручної вогнепальної зброї. Більше того, 26 квітня козаки вчинили вилазку «багатьма людьми» на шанці полку Трубецького.

Чисельність російського війська під Конотопом складала близько 70 тисяч осіб. Очевидно, покладаючись на свою величезну перевагу у живій силі, кн. Трубецькой вирішив узяти місто штурмом. О 6–й годині ранку 29 квітня на штурм Конотопа пішло дев’ять стрілецьких приказів і щонайменше вісім драгунських і чотири солдатські полки. У супроводі постійного обстрілу міста з гармат гранатами і вогненними ядрами росіяни почали «від шанців з усіх боків до міста приступати з драбинами». Не взявши Конотоп штурмом із ходу, царські воєводи розпочали облогу фортеці. Місто регулярно обстрілювали вогняними гранатами та валили до нього вал для того, щоб установити на ньому гармати для прямого обстрілу.

Тим часом, аби розширити підконтрольну росіянам територію, Трубецькой у травні регулярно відправляв рейдові загони проти гетьманських військ: двічі під Борзну (московські війська «місто Борзну штурмом узяли і висікли, і випалили»), в район міст Хорол, Говтва та під Ніжин. У другій половині травня у росіян почали виникати серйозні проблеми з підготовкою до вирішальної битви за Україну. Зокрема, з–під Конотопа з полків воєвод почалася масова втеча ратних людей, що свідчило про падіння бойового духу у війську. У червні 1659 р. запеклі бої між гетьманськими та царськими військами відбулися в районі Глухова на півночі, який путивльський та севський воєводи Григорій Долгорукий та Михайло Дмитрієв понад два тижні тримали в облозі, щоправда безуспішно, та поблизу Говтви, де були розбиті козацько–татарськими загонами.

У Конотопі ж головні російські війська готувалися до нового штурму. Безперервний обстріл міста з гармат став особливо нестерпним із 5 червня, коли за порадою перебіжчика Трубецькой наказав установити 30 гармат за річкою Єзуч на височині навпроти Конотопа.

Героїчний опір захисників Конотопа й пасивна вичікувальна тактика князя Трубецького дали змогу гетьману Виговському дочекатися своїх союзників — кримських татар. Виговський нав’язує царському полководцю генеральну битву на вигідних для себе умовах. Царські полководці припустилися значних помилок під час битви. Недооцінивши противника, воєводи не організували ґрунтовної розвідки місцевості, на якій передбачалося вести бойові дії, не з’ясували реальної чисельності військ противника. Окрім того, князі Семен Пожарський і Григорій Ромодановський ніяк не убезпечили себе від можливого обходу з тилу. Іван Виговський використав воєнні переваги, які надавав Війську Запорозькому союз із Кримом, зокрема поєднання у бою першокласної козацької піхоти й високорухливої татарської кінноти. Нав’язавши московським полководцям генеральну битву в невигідних для них польових умовах та застосувавши стратегію концентрованого удару по ворогу, гетьман Виговський та кримський хан, завдяки несподіваним обхідним маневрам і вчасному використанню прихованого резерву, завдали царському війську нищівної поразки.
Андрій БУЛЬВІНСЬКИЙ
кандидат історичних наук "УМ"

 
ДОВІДКА «УМ»

Далекосяжні позитивні наслідки конотопської перемоги:

* Провал запланованої спроби реорганізації грошового обігу України за московським сценарієм, що дещо загальмувало процес утягнення країни у російський фінансово–економічний простір.

* Урок дієвості союзу Чигирина та Бахчисарая.

* Москва змушена відкласти на майбутнє введення такої бажаної для неї системи збору податків з українських земель до царської скарбниці.

* Політика Росії щодо України перейшла з наступальної позиції в оборонну.

* Українське політичне керівництво на чолі з гетьманом Іваном Виговським продемонструвало політичну волю відстоювати право України бути частиною європейської, а не євразійської цивілізації не лише дипломатичними, а й військовими засобами.

 
ХРОНІКА БИТВИ

24 червня (ст. стиль) на Крупичполі (в 10 верстах на північ від Ічні) об’єднуються гетьманські та татарські війська. З гетьманом тоді було 16 тисяч козаків при 10 полковниках і 3 тисячі поляків, сербів та волохів з А. Потоцьким, С. Яблоновським та Ю. Немиричем. З ханом Мухаммед–Гіреєм — 30—40 тисяч татар. 

Хід битви можна реконструювати так. 28 червня московські й козацько–татарські війська зійшлись на соснівській переправі. Виговський відряджає козацькі й польські частини на правий конотопський берег Соснівки зв’язати боєм московські полки, які стояли поблизу переправи. Водночас татари розділяються й переправляються через Соснівку вище (у районі с. Попівка) й нижче (у районі пустої Торговиці) місця бою. Вибравши зручний момент, татари атакують московські війська у тил із двох боків. Росіяни тікають. 

Оцінивши загрозливість ситуації, князь Трубецькой наказав усім військам залишити шанці під Конотопом і зібратись у його обозі. Таким чином облога міста на 70–й день була знята. Гетьман Виговський з основними силами 29 червня підійшов до Конотопа і взяв в облогу табір росіян, розпочавши його безперервний гарматний обстріл. Бажаючи врятувати війська, які в нього залишились, та вирватися з оточення, князь Трубецькой 2 липня почав відступ у бік Путивля. 4 липня російські війська залишили територію Війська Запорозького.

 
Наступна >
Free design by [ Anch ] Gorsk.net Studio
t