Меню
Хатня
- - - - - - -
:: Новини і статті
Політика
Суспільство
Культура
Маzепа-Фест
Освіта
Мова
Історія
Релігія
Історія Просвіти
Молода Просвіта
Незабутні
Рахівник
Іван Новобранець: Ой піду я в минуле по спогадах PDF Надрукувати
Ой піду я у минуле по спогадах,
І прийду я до хати до рідної,
Та на свою юність подивлюся
Та своєму дитинству поклонюся.
Ой піду я по селу, по старому,
Та по красивому, а не по новому,
Та тією стежкою піду,
Та крутими схилами,
Ой побіля річки Сули, 
З блакитними хвилями.


2 травня виповнилося 70 літ Іванові Новобранцю – заслуженому художникові України, кобзареві, бандуристові і лірникові, осавулові Українського козацтва, дивовижній людині, яка всією своєю творчістю підтверджує щонайменше два непересічного значення факти – існування генетичної пам’яті і магнетичну, притягальну для митця силу загадкової категорії часу. Майстер зустрів ювілейну дату в зеніті творчих задумів і їхнього енергійного втілення, подарувавши шанувальникам живопису не тільки розкішну персональну виставку, яку було організовано за сприяння Полтавського міськвиконкому і яка ось уже майже місяць експонується в Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв), а й ошатний, на доброму поліграфічному рівні виготовлений каталог виставки. На відкритті вернісажу ювілярові вручили Почесну грамоту обласної ради, його вітали колеги, друзі. Не обійшлося, звісно ж, і без пісні, другого, рівнозначного з малярством, захоплення невтомного козака Новобранця – він супроводив виставку своїми піснями і думами, емоційними розповідями – екскурсами в славну українську минувшину. І не тільки першого виставкового дня, а і в наступні. Відвідувачі, особливо молодь, приходили в захват: бувають же такі люди, він і малює, і співає, і віршує, і грає, і старосвітські бандури майструє... Навіть ліру зробив власноруч. І це ще не всі Новобранцеві таланти. Він, крім того, захоплюється археологією, уміє шити, пасічникувати, господарювати на землі... А ще пан Іван – надзвичайно щирий, відвертий співрозмовник, безхитрісний, наче мала дитина.
Згадуючи раннє дитинство (а народився він у селянській родині Якова Йосиповича та Явдохи Андріївни Новобранців у селі Березоточі Лубенського району, де вже підростало двоє дітей), художник зізнається:
– Я тоді самотнім був, як і тепер. Адже Бик – самітник. (Мій співрозмовник натякає на те, що народився під сузір’ям Тельця. – Т.Д.) Мене в той час багато що цікавило. Своєю інтуїцією я випереджав ровесників. До школи пішов у шестирічному віці. Й відразу зрозумів, що люди мене не люблять. Тому погано вчився. Хоча ні, до третього класу мене хвалили. А малювати почав ще до школи. Пам’ятаю, батько привіз із Лубен (це 16 кілометрів від Березоточі) новенькі фарби. Себе, тодішнього, не пам’ятаю, а ті фарби – дуже добре: шість фарб копитцем на картоні й пензлик! Родина сіла вечеряти – їли всі з однієї миски дерев’яними ложками, змайстрованими батьком, – а я не захотів, сидів і малював. Мати кличе: “Та йди вже! Борщ геть вихолонув”. А я – малюю…
Уже маючи власну сім’ю, Іван зацікавився своїм родоводом. З батькової розповіді виходило, що колись Новобранці були вельми заможними людьми: мали землю, свій ліс і навіть шматочок річки... 
У другому класі хлопчик почав римувати: “Снігу товсто на подвір’ї – скрізь зима стоїть, вітер дме із заходу на південний схід...” 
Сиджу в хаті, холодно, біля цегляної плити таке підвищення маленьке, я на ньому примостився і пишу... Таких віршиків у мене багацько було.
– Що можете сказати про свою натуру, від кого Ви її успадкували?
– Мама була філософом, і я гадаю, що це в мене від неї. Хоч я Телець і начебто тугодум, однак у певний момент можу дуже швидко реагувати. Може, я ще й тому в школі почав відставати, що мені треба іноді довше, ніж іншим, над чимось порозмірковувати, а як уже вникну, тоді буду перед вести. А взагалі я вважаю, що мені треба було на відмінно закінчити чотири класи і на цьому завершити. Навчитися читати й освоїти арифметику – все інше мені було не потрібне. Всьому іншому я навчився сам. Я й сьогодні ділю по-своєму і не знаю дробів. Але ж я – музикант, а в музиці все на вищій математиці ґрунтується, ну я його все розумію по-своєму. Батько також був філософом. Але, крім того, він удався ще й на всі руки майстром. Наше вуличне прізвисько – Гусари. Тобто гусари. Дід мій, Йосип, був військовим. Він дуже добре співав. І діти його славно співали. На превеликий жаль, скарлатина їх подавила. Отож співаю я від батька.
– А чому Вас так назвали? 
– У батьків народився первісток, у 33-му йому сповнилося сім років, і він помер, начебто не суто від голоду, а від дизентерії. Драма така сімейна. І мене назвали на його честь. 
– Тобто ви живете за себе й за брата?
– Може, й так. Містика якась у цьому є.
– Судячи з усього, Ви вельми емоційна людина, а така риса, як прагматизм, вам властива?
– Ні, мабуть, я все-таки з дитинства романтиком був, всі мої дії і вчинки про це свідчать. Батько мені ще в ранньому дитинстві про Копитьків розказав. Немовби ці одноокі бандити з копитами жили в яру десь поблизу Байрака і нападали на мирних людей, грабували їх, викрадали... І ця розповідь мене так вразила, що я почав уявляти собі цих нападників, дивних і страшних, картинки про них малювати, начерки якісь робити, правда, не збереглося з того нічогісінько. А десь так у класі шостому я щось на зразок поеми пишу: “З-за байрака летять круки із кістками в дзьобі, а в людей із копитами одне око в лобі. Ой пішли раз дівчатонька – пшениченьку жали, розбійники з копитами їх і похватали. Ой пішли раз молодиці снопи в копи скласти, та нещасним довелося навіки пропасти...” У душі я вірив, що так воно й справді було. Адже я знав, що є коні з людськими головами, кентаври, то чому б не бути і однооким людям із копитами?..
Пізніше, уже в дорослому віці, ці Копитьки трансформувалися в його уяві в татар, які під час набігів безжально хапали в полон українських жінок. І назавжди закарбувалося у його світогляді художника-візіонера оте дитяче переживання: зло – потворне, воно від нечистого, добро – прекрасне...
Якось брат Микола приніс додому балалайку. В Березоточі балалайки вдома ні в кого не було, тільки в клубі. Клубом називали велику стару хату, малечі туди не допускали. Але до Березотіцької школи ходили учні й з навколишніх сіл – Гребищ, Луки, Крутого Берега, Комунара, ото в когось із них Микола і випросив інструмент. Батько як візьме балалайку в руки та як ушкварить “Камаринську: “Ішла полька жита жать та й забула серпа взять...”
– А у мене в голові вже такі думки-мрії рояться... Кажу батькові: “Навчи!” Він показав. Я день і ніч пиляв! Микола теж трохи пробував грати. А я така натура: звечора можу скільки завгодно сидіти, а вранці мені б поспати. А тут матір смикаю: “Розбуди мене зарання, перед школою” – щоб, значить, пограти. Через якийсь час “Ніч яка місячна” вже виконував, примітивно, звісно, але граю! Отже, малюю, пишу вірші, граю на музичному інструменті...
– Для відновлення самоповаги, що її методично вбивала в підліткові авторитарна радянська педагогічна система, цього, здавалося б, мало вистачити. Але невже музика не стимулювала Вас до успішнішого навчання?
– Ні, музика для мене була, мов царівна. Так воно вело. Так доля накреслила. Думаю, не інакше, як Бог утрутився. Адже я погано вчився, – вчителі вважали мене тупим і ледачим, – а можливості свої сповна використав. 20 мінус 6... Ну і що? Для мене воно мертве! Я й таблицю множення вчив, наче вірш.
“Утрутився Бог” звичайним способом – послав на його життєвий шлях людину, яка повірила в нього. Наш Іван, нарешті, зустрів справжнього Вчителя.
Іван Іванович Падалко викладав у Березотіцькій школі фізику. Але це не головне, головне, що він мав за плечима два курси консерваторії і був незмінним сільським хормейстером: вів усі хори, хори-ланки, ансамблі... До цього всього Іван Іванович мав іще зірке око і чуйне серце, завдяки яким і вгледів у маленькому впертюхові, на якого майже всі махнули рукою, нарікши ледащом непритворенним, зернятко Божого дару, або, як полюбляє казати сам Іван Новобранець, Божу печать.
– Іван Іванович, – згадує наставника і друга вдячний учень, – грав на скрипці. До хору виходив із камертоном. Грамотний музикант, так би сказати. Чому він не закінчив консерваторії, де, до речі, навчався в один час із Штогаренком? Та тому, що коли зникли всі разом 360 українських кобзарів (їх, як ти знаєш, запросили на зліт кобзарів до Харкова, і досі невідомо достеменно, де вони поділися – розстріляли їх під Харковом чи вивезли до Сибіру або на Соловки і знищили там), Іван Іванович, який був у списку запрошених, але, на щастя, батько його не відпустив, бо було багато роботи, закопав свої бандури і втік із Березоточі. Тинявся якийсь час по селах, аж поки Сталін заявив: виходьте всі, пробачимо і будемо будувати соціалізм. Падалко об’явився, але в консерваторію вже не повернувся, а пішов навчатися в учительський інститут, після закінчення якого навіть викладав вищу математику в Харківському військовому училищі. А потім почалася війна, на фронт його не взяли, бо був надто близькозорим, і ось він повертається в Березоточу. Іван Іванович – єдиний мій улюблений учитель, друг і батько, дивовижна людина, ніколи голосу не підвищить, ніколи не позаздрить. “Іване, – каже, – ти ж оцю пісню граєш, запиши мені її нотами. Піаніно ондечки стоїть”. Я в десятому класі сольфеджіо не гірше знав від учнів музучилища. І грав навіть класику. Баха грав! У мене є картина пам’яті І. І. Падалка. Стоїть Іван Іванович біля кладочки із сопілкою. Хатка під соломою, поряд річка. І тут же пасіка (бо ж він ще й пасічникував).
– У ваших полотнах вгадується музичний ритм; композиція, кольористика так бездоганно, гармонійно злагоджені, що, як мовиться, ні додати, ні відняти; Ви віддаєте перевагу насиченим яскравим тонам... Це те, що помічаєш при першому спогляданні робіт. Що стоїть за цим почерком глибше?
– Моя філософія малювання виробилася якось сама собою. Зазвичай воно приходить само, розуміння, що я – на правильному шляху, і я тільки так малюю, іншої думки в мене нема. Колись у мене й акварелі непогано виходили, їх хвалили, але десь на початку 70-х років я раптом дійшов висновку, що малювати треба не те, що ти бачиш, а те, що ти відчуваєш. Художник має передавати поезію. Почуття – горе, радість, печаль, ностальгію... Скажімо, якщо ти любиш дівчину, то місяць видається тобі незвичайним... А щодо ритму... Якщо в картині немає ритму, вона розвалюється. Композиція – це інше: як розташувати основні предмети зображення, а ритм у іншому, його треба знайти. Ще одне: сюжет і форма мають перебувати в гармонії. Ось я беру, здавалося б, звичайний предмет, але в ньому є суть, його кульмінація, треба знайти ці дві крайні точки – сюжет і форму, щоб вони закричали, пролунали акордом сліз чи то радості. І тут уже колір на допомогу приходить... 
– Так, увесь довколишній світ забарвлений у наші почуття.
– А все інше – ремесло, фотографічні речі. Вони мертве. Тобто, хочу сказати, я ж не намалюю його живішим, ніж воно є живе. Я його просто вб’ю. Правда – навіть у абстракції. Я абстракцію теж люблю. Бо музика – абстракція. А як проникає в душу! Я нерідко малюю очі без зіниць. Чому? Тому, що прагну проникнути в суть натури. Зіниця блищить, відволікає, це зовнішнє, а коли зіниці немає, а є око, воно немовби веде мене у внутрішній світ.
– У Вашій майстерні бачу тільки незначну частину Ваших робіт, де решта?
– Вісім робіт закупив свого часу для художнього музею Кім Григорович (Кім Скалацький, колишній директор Полтавського художнього музею, знавець і шанувальник народної картини, а заодно і Новобранців приятель, який відносить його творчість до професійних ретроспективних митців – Т.Д.), який мене дуже підтримував. Це “Ой не п’ються пива-меди”, “Свято Спаса”, триптих “Закувала та сива зозуля”, “Чи й у вас, як у нас”, “Над вічним спокоєм”, автопортрет...
– Який із них? Адже у Вас їх кілька. Чи не той, що з вороном?
– Ні, той, де я молодий, з чорною борідкою. Ще кілька полотен придбав американський колекціонер, серед них і картина, присвячена Голодомору 33 року. У Національному художньому музеї України в Києві є моя картина “Лист до Мотрі Кочубеївни”. Три роботи купив Президент Віктор Ющенко, одна з них – “Чумацький шлях”. Я її потім повторив.
– Знаю також, що Ваша робота “Адам і Єва” прикрасила обкладинку книжки відомого українського письменника Валерія Шевчука.
– Було таке, він мені на знак вдячності подарував вісім примірників. Крім того, в Німеччині якась книжка виходила, де ця робота прислужилась як ілюстрація.
– Над чим працювали останнім часом?
– Картина зветься “Народна пісня” – Маруся Чурай із Грицем. Я її швидко завершив, бо зазвичай довго виношую задум, над деталями працюю (буває, що й цілий рік, як над “Думою про Наливайка”), а тут за місяць зробив, хоча робота чималенька за розмірами. Маруся його чарує. Правою рукою передає чарку. А він тримає шапку і дивиться на неї. На столі – козацька чорнильниця, перо, і спадає аркуш, на якому ці рядки: “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”... А довкола обох – хрещатий барвінок, який висаджували на кладовищах, – символ смерті, що вже чигає над ними. Суто в народному плані виконано: обоє у вишиванках... А до того з’явилася робота “Чуєш, брате мій”, теж у народній манері, але трохи експресивна.
Чи варто змальовувати словами те, що зобразив художник на полотні, і те, що ти відчуваєш, споглядаючи те полотно? В одному й другому процесах стільки особистого, приголомшливого, потаємного, що навряд чи варто виставляти його напоказ. Є речі, які неминуче тьмяніють від проговорення. “Якщо ти здатен зрозуміти, що до чого, то немає потреби в жодних додаткових поясненнях. Інакше, що можуть дати тобі мої слова, якщо в тебе все одно більмо на оці?” (Луї Арагон). А як же тоді бути з горами книжок під вивіскою “мистецтвознавство”, запитає доскіпливий читач. І матиме рацію. Мистецтвознавці аналізують художній метод, розповідають історію народження полотна, відповім я йому, однак навчитися бачити зображене, відчувати енергію картини, її духовний посил, месидж (як сказав би який-небудь чутливий до нових слівець філолог) ти маєш сам, ніхто цього не зробить замість тебе. Тому настійливо раджу: дивіться картини Івана Новобранця. Вони навчать вас любити Україну, її історію, її пісню, її природу.

Тетяна Дениско.


 
Наступна >
Free design by [ Anch ] Gorsk.net Studio
t