Вони були першими

Сер 27, 2010 | Posted by | Filed under Історія Просвіти

Якось, перебираючи домашній архів, я натрапила на клаптик старої полтавської газети, датованої 25 січня 1937 року. На ньому було фото моєї мами Ганни Іванівни Вовк і сестри Ніни — учасників обласної, а згодом — Всесоюзної олімпіади самодіяльного мистецтва в Москві. Обидві були премійовані. Мама співала українські народні пісні, а Ніна танцювала гопак.
А на зворотній сторінці цієї газети були надруковані спогади одного з полтавців, котрий у 1919 році брав участь у партизанському русі проти денікінців. Текст, ясна річ, увесь не зберігся. Ось що мені вдалося прочитати:

«… чув залп, чув, як мені, немов вогнем, обпекло ліву щоку, впав, а на мене впав мій дядько Федір Кравченко. Я чув, як мені на груди цівкою бігло щось гаряче. Чув стогін партизанів, брудну лайку денікінців, які добивали тих, хто ще не був мертвий. А я лежав з міцно стуленими повіками, притамувавши подих, не рухався. Це мене і врятувало. З восьми розстрілюваних, нас два залишилося в живих — я і Павло Зірка. Відтоді минуло лише 18 років. Небагато часу. А як наше життя змінилося. Взяти хоч би й наше…»
На цій фразі стаття обривалася. А мені подумалося: що ж сталося з цими людьми, котрих доля зберегла в 1919 році? Чи потім не наздогнала їх куля в часи репресій тридцятих років або в часи тяжких випробувань війною?
Згадалася і розповідь випадкової співрозмовниці в Одесі на Різдво цього року.
Я сиділа на лавочці в міському саду, що на Дерибасівській. Гріло не по-зимовому тепле сонечко. До мене підсіла жіночка мого віку. Розговорилися. Виявилося, що вона йде з автокефальної церкви (що для одеситів не характерно). На моє запитання — чому саме з автокефальної, розповіла історію своєї сім’ї.
Батько її чоловіка родом із Диканьки, а в Одесі опинився під час Громадянської війни. Служив у Добровольчій армії Денікіна, а коли денікінців погнали, то, тікаючи від переслідувань, опинився в Одесі. Його рідня, котра залишилася в Диканьці, навіть намагалася змінити літеру в прізвищі, щоб не поплатитися за родича-ворога.
Отак той диканський денікінець, а згодом і його діти та онуки, стали одеситами і більше ніколи ніхто з них не бував на Полтавщині, не ворушив неприємних спогадів. Але розмовляти продовжують українською мовою (і це — в російськомовній Одесі) і ходять замолювати гріхи діда в автокефальну церкву, котра недавно відкрилася при інфекційній лікарні.
Ось так «його величність випадок» звів воєдино дві теми: ту — в Одесі, і цей шматочок старої полтавської газети зі спогадами «недостріляного» партизана.
Подумалося: люди під час Громадянської війни, мов сліпі цуценята, тикалися під пахву матері-України, шукаючи захисту один від одного. Що може бути страшнішим!
Ще раз пригадалися розповіді моїх батьків про ті шалені часи. Обом тоді було вже по шістнадцять років, тож пам’ятали все дуже добре. Так що ж допомогло їм вистояти і не заплямувати себе кров’ю в боротьбі за виживання?
Моя мама, Галя Яковенко (згодом Вовк), з тринадцять років працювала на макаронній фабриці Смолянова (по вулиці Анінській — нині Халтуріна). А батько, Микола Вовк, трудився «козачком» в лавці якогось купця. Революція застала їх у підлітковому віці на перепутті, бо не стало старих хазяїв, а нові ще не могли дати ради ні собі, ні людям. Суцільний безлад, розбої і безкінечна зміна влади, як у п’єсі «Весілля в Малинівці». І серед всього цього — неосвічена молодь. Стати на хибний шлях тоді було дуже просто — стріляючи один в одного. Грабуючи, втікаючи від когось і від самого себе.
Що ж допомогло зберегти і життя, і моральні цінності? Відповідь одна — «Просвіта», осередки котрої саме в 1918 році почали відроджуватися на Полтавщині. Утворювалися народні хори, народні театри. Молодь линула до української культури. Бідуючи, не доїдаючи, хворіючи на тиф та іспанку (високотоксичний грип), молоді люди, навіть підлітки, намагалися «виборсатися» з тих політичних тенетів.
«Просвіта» не займалася політикою. А лише намагалась врятувати молодь від страшного протистояння.
Центральна Рада в Полтаві протрималася лише до січня 1918 року, а вже 19 січня в місто увійшли загони червоногвардійців Муравйова. Саме ті, що залишили по собі кривавий слід під Крутами. На полтавців була накладена контрибуція в 600000 карбованців, а представників Полтавської Ради заарештували і розстріляли. Замість Ради було призначено Ревком.
А налякані люди з острахом поглядали на військових, не розуміючи, за що розстріляли місцеву владу?
Та вже через місяць влада знову змінилась: згідно з Брестською угодою, спільно з підрозділами УНРС (Українська Народна Республіка) на Полтаву почали наступ Австро-німецькі війська. Знову стрілянина, грабіж, безлад. Червоні війська, відступаючи, не встигали вивозити майно. На залізниці застрягло майже 1500 вагонів з майном. Розповідала мама, як люди бігли до Київського вокзалу з першою-ліпшою посудиною, щоб набрати олії, яка текла з пробитої цистерни. Збитків місту тоді було завдано на 10 млн. карбованців.
«Союзники», розігнавши Центральну Раду в Києві, поставили гетьманом Павла Скоропадського, котрий через місяць відрікся від посади. Населення Полтавщини не встигало годувати чергових «визволителів». Життя дедалі тяжчало.
Настав 1919 рік. У Полтаву знову прийшли червоні, знову утворили Ревком. Знову була накладена контрибуція. Тепер уже належало виплатити 3 млн. карбованців. Невдоволення і розпач панували серед місцевих жителів. Але молодь уперто ходила до осередків «Просвіти». В 1919 році в Полтавському повіті діяло вже 152 осередки «Просвіти». Працювали «лікбези», бібліотеки, хорові і театральні гуртки. А ще — Народний дім і Народний університет, котрими опікувався улюблений полтавцями письменник і громадський діяч Володимир Короленко.
Та ось влітку 1919 року з’явилися нові «благодійники» — до Полтави вступили частини Добровольчої армії Денікіна. З перших днів свого приходу білогвардійці взялися переслідувати все українське. Українську мову вони нарекли «собачою» і цькували діячів української культури та освіти. Забороняли навіть афіші рідною мовою. А як же бути просвітянам, коли у них увесь репертуар — це українська класика й українські пісні?!
«Коли нас завоювала партія «порядку», то встановили такий «порядок», який мало чим відрізнявся від розбою — писав Короленко. Тому полтавці почали чинити опір. Восени 1919 року в губернії вже діяли партизанські загони, в які об’єдналися і національно-патріотичні, і більшовицькі організації. А в грудні до Полтави вступили партизанські загони, за ними — червоні війська.
Після третього приходу радянської влади на Полтавщині вже склалися умови для відродження національної культури. Нарешті! «Просвіта» продовжувала працювати. Тепер вона була підпорядкована відділу освіти. Репертуар розширився. Молодим аматорам уже під силу були не тільки народні пісні, а й деякі твори української класики.
У 1920 році в Полтаві утворилося товариство «Український театр», у кожному повіті існували філії просвітницького союзу «Українська культура». Саме тоді і став розвиватися талант мого батька, котрий грав на сцені майже всі провідні комедійні ролі.
Осередками «Просвіти» керували Є. Біленький,
Ф. Попадич — згодом керівник хорової капели. Серед аматорів сцени великий успіх мав Павло Горобець, котрий у майбутньому став відомим у Полтаві художником. Особливо блискучо йому вдавалася роль Голохвастова у п’єсі М.Старицького «За двома зайцями». Батько мій ще довго спілкувався з ним, аж до старості називали один одного — Коля і Павлуша. Разом з ними грали брати Писанко, брати Приходьки, Настя Халімон, Софія Баленко, Тетяна Чериця та багато інших представників полтавської молоді. Батько мій був неперевершеним Возним у «Наталці-Полтавці», Омельком у «Мартині Борулі», Стецьком — у «Сватанні на Гончарівці». Саме тоді, в двадцяті роки, й було закладено підґрунтя для розвитку національної культури на Полтавщині.

На жаль, у середині двадцятих років, «Просвіту» знову заборонили, але люди, котрі вже занурилися в джерело української культури, залишилися і продовжували нести її сучасному глядачеві і слухачеві зі сцен клубів, студій, театрів.
Тепер уже моя мама навчалася у вокальній студії, співаючи складну українську і навіть зарубіжну класику. Керівником клубу Кірова був Казар Мільтоньян. Студійці навчалися безкоштовно. Держава платила педагогу Вірі Деповській (вона ж і акомпаніатор), котра вважала, що у мами природна постановка голосу і її меццо-сопрано гідне великої сцени. Їй би вчитися далі… Але де там, йшов 1937 рік. Саме в цей рік і було зроблено те фото в газеті, з обривку якої я і почала ці спогади.
Зараз талановитої молоді в Полтаві не бракує. У неї є безліч можливостей творчо розвиватися. Та чи знають юні, в яких умовах та з якими зусиллями відбувалося становлення української культури?! Бажано, щоб знали.
Тому я і вирішила запропонувати читачам «Вечірньої Полтави» фото «просвітян» двадцятих років ХХ століття. Придивіться уважно, дорогі земляки, до цих «несучасних» облич. Можливо, серед тодішньої молоді ви побачите когось із родичів чи знайомих. Вони були першими, і їх імена слід зберегти для історії. І, будь ласка, відгукніться через газету. Буду вдячна.

Алла Проскурня (Вовк)

Tags:
No comments yet.
You must be logged in to post a comment.