Микола Хвильовий очима інформаторів та містифікаторів

Сер 9, 2010 | Posted by | Filed under Культура

Небо (літературне) у клітинку

Микола Хвильовий - АглаяОтже, таємну справу на М.Хвильового відкрито 1927–го. 1933–го він застрелився. Але справа поповнювалася далі й була закрита лише 1955–го. Це свідчить не лише про інерційність державної машини, а й про ту високу хвилю, що здійняв письменник в інтелектуальному просторі України (Микола Фітільов — справжнє ім’я М.Хвильового, який, як ніхто, матеріалізував своє псевдо). Настільки високу, що його гасло «Геть від Москви! — Дайош психологічну Європу!» актуальне донині.

І не варто цей заклик зводити лише до літературного контексту. Радше було навпаки. Під кінець 1920–х будь–яка політична полеміка стала неможливою, а головних дискутантів — Троцкого, Бухаріна, Зінов’єва та Камєнєва — знищено. Єдиною шпариною, крізь яку просочувалися роздуми над фантасмагорією тогочасного буття, лишалася література. І М.Хвильовий використав цю можливість повною мірою.

Його публіцистика хіба на перший позір є суто літературною полемікою. Направду це рефлексії над крахом Великої Червоної Ілюзії, де автор із подивом усвідомлює, що чується «не так комуністом, як комунаром». Далі — більше: й комунарські ідеали Французької революції чим далі виразніше постають у своїй жахливій логіці. «Улас Самчук мотивував самогубство Хвильового так: «Це був останній з могікан одної ідеї, за яку він сам себе покарав розстрілом», — читаємо у книжці.
Так само і проза М. Хвильового — це ідейно–політична гра за правилами красного письменства, котра дозволяла проголошувати вустами персонажів такі, наприклад, неможливі у будь–якому іншому контексті речі: «Комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собирателя землі руської». Або таке: «Дмитрій уже не б’ється головою об стінку (а зимою він це частенько робив), він уже не згадує раковину з калом, куди нібито попала революція». Що ж дивного, що сам Сталін змушений був написати компартійним керівникам України спеціального листа, де однозначно вимагав «розібратися» з «літератором» Хвильовим. Вище наведена цитата — з роману «Вальдшнепи», який вийшов друком 1927–го. Тоді ж, як пам’ятаємо, й заведено оперативну справу на письменника. Бо, як читаємо в секретному донесенні інформатора, «манифестом воинствующего национализма явилась повесть Хвильового «Вальдшнепы»… Фашистское произведение, /де діє/ демонически–прекрасная фашистка Аглая». Отже, маємо збірку доносів секретних інформаторів. Ні, це не писані кострубатою канцелярською мовою звіти — це, вважай… художня публіцистика. Судіть самі: «М. Хвильовий не просто розумна, але надзвичайно розумна людина. Крім того (можливо, що і більш того) він надзвичайно хитра і дипломатична людина… Чайковський був «царем і рабом минора» і так само М. Хвильовий — «цар і раб хитрощів… Слизький як угор… Встромляючи дрючки «в колеса історії», М.Хвильовий виявив енергійну і вперту вдачу… Анархічний індивідуалізм, міщанське естетство, що роднить його навіть з Ігорем Северянином… якесь любовне оміщанювання комуністів» тощо. З огляду на стиль і судячи з деталей, про які повідомляють інформатори, — це письменники і журналісти, які регулярно спілкувалися з М. Хвильовим. І тут ми упираємося в єдину, але суттєву ваду книжки — досі не розсекречені імена донощиків, що ховаються під псевдо «Літератор», «Сценарист», «Професор», «№64», «Юнак», «Марксист», «Донбасівець» та ін. Певно, що серед них є прізвища із сучасних шкільних хрестоматій. Й оприлюднити їх треба не задля того, аби жбурнути брудом у класиків, а заради перестороги: в ситуації, коли комуністична ідеологія досі офіційно не засуджена, суспільство цілком може повернутися до тоталітарних практик (як оце в сучасній Росії), коли спецслужби шантажем ламають і найрозумніших та найпорядніших — письменників. Микола Хвильовий застрелився наступного дня по тому, як заарештували його найближчого друга Михайла Ялового (як літератор, відомий під псевдо Юліан Шпол — книжку його вибраних творів рік тому випустило столичне видавництво «Смолоскип»). Хвильовий знав–відчував: наступним буде він. Та й в одному з документів ГПУ УСРР є суто фройдівська помилка, яка підтверджує це: записка починається зі слів «За несколько дней до /ареста/ самоубийства…». Помилково–підсвідомо надруковане слово «ареста» густо перебито іншими літерами на друкарській машинці… І знов–таки: не лише терор супроти літераторів спричинив трагедію. Це був прямий привід, а причини — глибші й ширші. І про це також пише коментатор Ю. Шаповал: «Судячи зі спогадів Аркадія Любченка, на Хвильового гнітюче враження зробило відрядження на село навесні 1933 року, і він навіть заявляв: «Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою». Повторюся: книжка «Полювання на Вальдшнепа» спроможна неабияк посилити інтерес масового читача до класичної постаті М. Хвильового — саме своїм «нелітературним» матеріалом. Існують і більш вигадливі спроби реанімувати інтерес до хрестоматійних імен–творів. Як–от новинка від згадуваного видавництва «Смолоскип» (яке першим, ще маючи офіс на еміграції, випустило зібрання творів М. Хвильового): Артем Сокіл, «Аглая»; Микола Хвильовий, «Вальдшнепи». Тут поруч головного твору М. Хвильового вміщено його сиквел (від англ. — наслідок, продовження), зашифрований псевдонімом «Артем Сокіл». Дія розгортається у 1960–ті роки під час «хрущовської відлиги»; головні персонажі — діти героїв «Вальдшнепів». Головних проблем, принаймні, три. Перша — «це бездушні потомки червоних батьків». Тобто, проблема пам’яті–забуття: «Минуле, яке я хотіла на кожному кроці вбивати». Друга проблема — вибухова небезпека молодіжних бунтів, навіяних марксистською ідеологією: «Він дивився у її очі. Вони милі, принадні, як злочин революційного подвигу». І третя — ейфорія суспільного спротиву, не оперта на соціологію. Персонажі «Аглаї» вірять, що коли їх заарештують за несанкціонований мітинг, «це буде початок кінця не нам, а їм… Початок, коли масово почнуть саджати… Жодна сила у світі не може пересадити увесь народ». Як виявилося, увесь «радянський народ» і не треба було саджати — його половина була колабораціоністами, інформаторами, донощиками, — власне, катами отих юних протестантів. І тут виникає сумнів: а чи варто було створювати сиквел на матеріалі 1960–х років, коли розуміння іманентно злочинної суті «радянської держави» іще було доволі розмитим. А до того ж, коло читачів, молодість котрих припала на ті роки, обмежується нинішніми пенсіонерами. Аби залучити справді масового читача, краще було би змоделювати онуків «Вальдшнепів». Тим більше, що той, вісімдесятирічної давнини, твір усе ще відлунює злободенністю. Наприклад, усвідомленням приховано–вирішальної ролі жінки (отої «демонічно–прекрасної фашистки Аглаї») у націєтворенні. Або інша проблема, поставлена М. Хвильовим: тоталітарні режими не можуть обійтися без естетичного оформлення своїх злочинів («Аглая певна, що можна геніально стилізувати нашу сучасність»). Досі актуальними залишаються і роздуми про руйнівну суспільну ерозію, яку спричинюють «здібні недоучки». Текст «Аглаї» виглядає слабшим за «Вальдшнепів». Можливо, тому, що містифікований автор зосередився не на головному в цьому «романі ідей» — гуманітарній полеміці, а копіював зовнішню стилістику, котрій сам М. Хвильовий, схоже, не надавав серйозного значення. Так, у «Вальдшнепах» можна наткнутися на фрази, гідні хіба третьосортної «мильної опери»: «Карамазов держав у зубах ніжно–смагляве вухо своєї дружини й розгублено дивився у стелю». Проте, якщо сиквел розрахований на масового читача, то таке «наслідування» цілком доречне, чи як? Поза всім, нестандартні спроби «реанімувати» класику варто вітати. Ми вже маємо «редагування» Василем Шклярем творів Панаса Мирного та Джованні Бокаччо; доволі майстерну містифікацію життя Володимира Свідзінського (Варвара Жукова, «Свідок». — К.: Дуліби; Вета–прес, 2007); кілька провокативних біографічних повістей історика–філософа–філолога Петра Кралюка («RE–анімація»; «Римейк». — Луцьк: Твердиня, 2009). Цей шлях видавцям варто наполегливо торувати далі. Бо до певного взірця — «відкриття невідомого класичного твору» (як це зробив Б. Акунін у романі «Ф.М.» — Москва: ОЛМА–пресс, 2006) — нам іще далеко. Костянтин РОДИК “УМ”

Tags:
No comments yet.
You must be logged in to post a comment.