Просвіті – 140!

Гру 22, 2008 | Posted by | Filed under Історія Просвіти

8 грудня 1868 року у Львові відбувся установчий збір «Просвіти». Програма Товариства була коротко сформульована у виступі студента Андрія Січинського: «Кожний нарід, що хоче добитися самостійности, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільности, народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народнього організму, відчула своє горожанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішньої народної індивідуальности; бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього».
У Києві і Полтаві відбулися урочистості з нагоди 140-річчя цієї події. В Українському Домі проведено ювілейну наукову конференцію.
Вітаємо всіх самовідданих трудівників на ниві просвіти українського народу з цією датою, особливо тих, хто разом з Миколою Кульчинським у лютому 1988 року відновив «Просвіту» на Полтавщині, заснувавши клуб «Рідне слово»!


«Просвіта» у Кременчуці на початку 90-х
 
Я точно не пам'ятаю, коли саме потрапила в «Просвіту». Здається, це був 1989 рік. Я ще навчалася в школі. Якось по радіо почула оголошення про те, що в палаці культури «Шляхмашина» (нині ВАТ «Кредмаш») збираються члени Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Запрошуються небайдужі до долі української культури громадяни.
Було літо, у школі канікули. Але оскільки на той час мене вже захопила хвиля демократичних рухів, які почалися в країні і Кременчуці зокрема (екологічні протести з вимогою закрити завод БВК та вибори депутатів Верховної Ради тоді ще СРСР, в яких уперше брали участь кандидати від демократичних, антикомуністичних сил), то я вирішила розвідати: що ж то за товариство?
У зборах брали участь кілька десятків осіб переважно середнього віку. Це були представники заводської інтелігенції (так звані ІТР) та учителі шкіл. Що вразило мене найбільше на той час – люди говорили на офіційному заході українською мовою (!) Для тодішнього Кременчука – річ небачена. Бо українським суржиком могли спілкуватися лише в родинах, а на вулиці, в магазинах, у транспорті якби ти заговорив українською, це сприймалося б, як щось абсолютно небачене. Згодом пам'ятаю, як важко було, коли люди озирались тоді услід, варто було почати спілкуватися. Миттєво прилипав ярлик «Руховєц» – найчастіше з досить недоброзичливими нотками в голосі. 
Точно не скажу, хто був першим головою (чи ініціатором створення) товариства (ТУМ). Пам'ятаю лише найяскравіших представників – інженерів Миколу Ющенка, Галину Кобилюх. родину Щукіних, родину Михайла і Марію Біленьких, політв'язня Григорія Маковійчука, уславленого лікаря-хірурга Михайла Парнету, учителів різних предметів: Тамару Просяник, Аллу Авдєєву, Володимира Вусика, Юрія Мартиновського, Галину Caлову. Поліну Жеребцову, надзвичайного інтелектуала, музиканта, перекладача, літературознавця Дмитра Демидюка, звичайних роботяг Олега Марченка та Вадима Ряпосова, дуже юних, але надзвичайний переконаних націоналістів: Миколу Хруцького, Віталія Заїченка, Миколу Руленка, Олеся Зайченка і ще багатьох-багатьох небайдужих. У Товариство ішли родинами, разом із друзями, знайомими. Учителі приводили своїх найкращих учнів. Це була перша організація, де окрім політичних питань, обговорювали національні. Уперше прозвучала вимога надати українській мові статус державної, уперше говорилося про свідоме нищення української культури в царській і комуністичній імперії.
Культурологічні питання тісно перепліталися з політичними вимогами. Говорили про потребу мати власні державні символи – герб, гімн, відновлення українського прапора. Оскільки ТУМ був однією з небагатьох легально зареєстрованих організацій, що мала право висувати кандидатів у депутати різних рівнів, ми активно підтримували представників усіх демократичних рухів, воювали з партократами, розповсюджували листівки, були спостерігачами під час виборів, пильнуючи, аби не було фальсифікацій. 
Це була справжня громадянська активність!
Одночасно засвоювали навички вільно спілкувався українською, не комплексуючи, витруювали зі свого мовлення кляті русизми, домагалися поваги до мови та культури від влади та державних установ, відкривали для себе цілий пласт незвіданої української культури, що має досить точну назву «Розстріляне Відродження»…
Через якийсь рік ТУМ отримав давню історичну назву «Просвіта». Хаотичні рухи змінилися більш професійними
. Викристалізувались погляди, визначилися пріоритети кожного. Почали поширювати свої ідеї в широкі маси. Володимир Вусик та інші інтелектуали взялися за конкретну ділянку – курси української мови для усіх тих, хто насправді хотів опанувати мову. Технічна інтелігенція відвідувала їх досить сумлінно.
 
Тамара Просяник разом з представниками Братства вояків УПА (які потрапили до Кременчука після радянських концтаборів Мордовії) взялися відвойовувати рідну церкву, домагатися, аби колишній костел, який використовували під спортивну школу, передали православній релігійній громаді. Після титанічної боротьби постав собор на честь Святителя Миколая Української православної автокефальної церкви (яка згодом об'єдналася в УПЦ КП).
Разом з Народним Рухом України вимагали відновлення інших символів державності. Зокрема, 24 серпня 1990 року, за рік до проголошення Української незалежності, за участю народного депутата України від Кременчуцького-Автозаводського округу було піднято національний синьо-жовтий прапор. Яка то була радість! Сотні й сотні людей були присутні, коли ініціатори цієї ідеї –громадські лідери Тамара Просяник, Микола Левченко, Володимир Пилипенко, Віталій Заїченко, Павло Коба, народні депутати місцевих рад демократичного блоку – Анатолій Гаркуша, Валерій Губа, Олександр Курилов, Олександр Урін та ще багато-багато інших – змогли підняти цей стяг на встановленій поруч з міськрадою щоглі…
А потім прапор було варварськи вкрадено, хрест на місці колишнього Успенського собору, знищеного чи то німцями, чи то більшовиками під час Другої світової війни викинуто в Дніпро…
На знак протесту Тамара Просяник оголосила голодування…
 Згодом «Просвіта» почала вести велику просвітницьку роботу у військових частинах. Лекції для військових проводив Дмитро Демидюк.
Юлія Билина,
голова Кременчуцького міськрайонного

товариства «Просвіта» ім.Т. Шевченка

"Мазепа-Фест": могутній виплеск українського духу

У товариство «Просвіта» я прийшла наприкінці дев яностих. Раніше просто спостерігала за діяльністю, оскільки у мене були маленькі діти, активної участі в житті просвітян брати не могла. Я прийшла в той час, коли голова полтавської «Просвіти» Микола Кульчинський намагався якомога більше зацікавити молодь, впливати на неї, прищеплювати їй любов до своєї культури, до сучасного українського мистецтва, виховувати почуття гордості за історію України. Він постійно шукав нові форми впливу. Так народилась ідея проведення Всеукраїнського фестивалю мистецтв «Мазепа-Фест», присвяченого пам яті українських козаків, що загинули у Полтавській битві під проводом гетьмана Івана Мазепи за волю України. Фестиваль мав стати святом української культури, перемогою українського духу над наслідками полтавської трагедії 1709 року та зруйнувати міф про неформат сучасної української музики. 

Непросто народжувався перший «Мазепа-Фест». Коштів дещиця, але учасники фесту, такі відомі гурти як «Плач Єремії», «Кому вниз» та інші, проникнувшись ідеєю, майже благодійно дають концерт. Звичайно, були побоювання, чи відгукнеться молодь, чи зрозуміє, адже все було вперше. Та результат перевершив усі сподівання. І зараз, знаючи від самого початку, зсередини, як і що відбувалося за всі ці роки, з впевненістю можу сказати, що Бог допомагав нам у різних критичних ситуаціях, а отже, наша справа була потрібною. Кожного року народжувались нові ідеї. Так з явилися День кіно, День етнічної та народної музики, День класичної музики. Наступного року є задумка провести День хорового співу, зібрати найкращі хори з усієї України. Директор фестивалю, народний депутат України Микола Кульчинський та головний режисер Сергій Архипчук постійно вишукують нові форми проведення фестивалю. 
Чи вдалося досягти мети проведення «Мазепа-Фесту»? Думаю, що так. Можна констатувати, що з часу проведення першого «Мазепа-Фест», особливо за останні роки, фестивальний рух за участю україномовних гуртів (що було головною умовою для учасників фестивалю) з нашої легкої руки активно поширюється по всій Україні. А найкращим підтвердженням того, що ідея «Мазепа-Фест» не була марною, може бути ось такий епізод, який відбувся минулого року і свідком якого була моя знайома. Усім відомі події, коли встановили пам ятний знак на місці спорудження пам ятника Симонові Петлюрі, коли комуністи дуже агресивно протистояли освячею
цього місця. Моя знайома в той час почула таку розмову серед протестувальників. Дві бабусі вельми похилого віку, російськомовні, обурювались з приводу встановлення пам ятника Симону Петлюрі. «Ну, ладно, Мазепа, — сказала одна, — он хоть наш, а какое отношение к Полтаве имеет Петлюра? Совсем с ума сошли»! Це найкраще підтвердження того, що за п ять років ми все-таки привчили навіть таких «радянських» людей, що Мазепа – наш, але скільки потрібно років, щоб такі люди зрозуміли, що саме Петлюра «тоже наш» і має безпосередній стосунок до Полтави, тому що народився тут і виріс?
Марія Гринь, заступник голови ПООТ «Просвіта».

«ШЕВЧЕНКОВІ ДЖЕРЕЛА» лубенських просвітян

 Саме таку назву мало свято просвітянської поезії в Лубнах.
Зі сцени районного будинку культури звучали виболені й наповнені вірою в державу нашу націонал-патріотичні та ліричні вірші.
 Зі слухачами спілкувались знані поети Лубенщини Наталя Баклай, Олександр Печора, Раїса Плотникова, Олександр Міщенко, Микола Шиян, Борис Кононенко, Наталія Колісніченко, Владислава Платонова, Дар’я Власенко.
 Від кременчуцьких просвітян виступила Марія Усцова, представивши вірші Юрія Ляха.
 Зі столиці в рідне посульське місто завітав лідер молодої «Просвіти», бандурист і співак Віталій Мороз.
 Полум’яне слово, українська пісня зігрівали й окриляли душі небайдужих земляків. Телефонували присутнім в залі письменники-земляки: з Полтави – Микола Костенко, з Луганська – Олексій Неживий, з Криму – Сергій Сурмач.
 Проведено акцію збору коштів на пам’ятник Тарасові Шевченку в Лубнах.

 …Найбільш бентежить і болить: чи буде н а ц і я ?
 України ж не буде доти, доки в розбраті патріоти.
 Вирішили й в Лубнах створити молоду «Просвіту».
 Будемо світити разом!
 «Шевченкові джерела» – таку назву матиме книга поезії лубенських просвітян.

  Олександр Печора,
голова Лубенської міськрайонної організації  
 Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

Tags:
No comments yet.
You must be logged in to post a comment.