До 20-річчя утворення Свято-Покровської громади УПЦ КП

Свято-Покровська церква УПЦ КП, ПолтаваХто хоч раз побував на службі Божій у Свято-Покровській церкві, той назавжди запам’ятає і саму церкву, всю у чудових рушниках, і службу Божу, і церковне подвір’я, що потопає у квітах та зелі. Тут якесь особливе повітря, тут живлюща вода, тут високе небо, а небокрай виразний і чистий. Служба пролітає як одна мить. Парафіяни всю службу співають разом з хором і час від часу в оцей спів понад рушники, понад образи вплітається чистий і проникливий голос панотця, що зворушує душу: «Ще і ще Господові помолимося». Панує піднесений і урочий, справді молитовний настрій. Сама церковна споруда ніби ще з правіку спустилася з неба і стала на цьому місці, начебто саме її і не вистачало, щоб довершити цей справді благодатний клаптик Полтави у всій його красі. Ніби зберігся отой тихий рай, як колись писали про Україну різні мандрівники-чужинці до того, як її сплюндрували москалі своєю політикою послідовного як фізичного, так і духовного винищення українців. Ось так я сприймаю сьогодні Свято-Покровську Церкву і ту працю її настоятеля – панотця Миколая, парафіян церкви, завдяки яким і з’явився цей тихий рай.

А тоді в далеких 90-их мешканці Садів-2, Садів-1 то там, то там розкопували землю під городи, бо треба було якось виживати у ці несподівано важкі роки. На той час ми мали вже одну громаду Української автокефальної православної церкви. Ми – це полтавські рухівці, члени «Просвіти», «Союзу Українок», братства апостола Андрія Первозваного та ряду інших патріотичних демократичних організацій. З Божою поміччю ми здобули Свято-Успенську дзвіницю і в ній створили церкву. Як член Президії Полтавської міської Ради, як голова депутатської комісії з питань свободи, інформації та звязків з громадськістю, наполегливо переконував А. Т. Кукобу у необхідності передачі нашій громаді на чолі з панотцем Миколаєм Храпачем Свято-Успенської дзвіниці. Провів це рішення на своїй комісії. Неоднаразово панотець Микола, голова братства Юрій Самійленко та я зустрічалися з Анатолієм Тихоновичем і нарешті заповіт нашого Патріарха, тоді ще Митрополита Мстислава, який він виголосив у своїй проповіді після служби Божої в обласній філармонії 1990 року, здійснився. Нарешті Свято-Успенська дзвіниця перестала бути музеєм атеізму і стала Свято-Успенською церквою. Треба тут згадати, що перед цим ми претендували і на Пушкарівську церкву, що між Садами-1 та Половками. Провели там декілька суботників, вивезли декілька кразів сміття. Та міська влада відмовила нам, аргументувавши рішення тим, що громада Московського патріархату раніше за нас подала заявку до міськвиконкому. Це, звичайно, було неправдою. Побачивши, що ми працюємо на руїнах Пушкарівської церкви, домовившись із владою, вони заднім числом написали свою заяву. Таким чином влада заблокувала передачу нам Пушкарівської церкви, хоч обіцяла це зробити, коли я особисто подавав заяву. Нелегкий був шлях створення парафій нашої церкви по всій області. Нелегко було і панотцю Миколі зважитись стати на шлях жертовного служіння Богу і Українській церкві. Знаний у Полтаві лікар, він став священиком в океані атеїзму, більш ніж зневажливого ставлення посткомуністичного суспільства до священицького сану. Все це треба було переборювати, відроджувати Українську духовну традицію. Панотець переборов. На цьому шляху мав вірних друзів, соратників, вірну дружину.

Пам’ятаю, як на якихось зборах Народного Руху України я говорив про створення у Полтаві атмосфери повноти Українського життя, що неможливе без відродження Української церкви. Створення громад УАПЦ, здобуття приміщень під церкву змінить життя багатьох полтавців, дасть можливість віруючим українцям вийти з духовної неволі російських загарбників, що їм вірою і правдою служила Московська церква. Перед людьми вона маскувала свою імперіалістичну суть назвою Української православної церкви. Після зборів вертався додому разом з майбутнім панотцем Миколаєм. Нам було по дорозі. Микола Іванович відкрився мені як віруюча людина. Віру ще школярем прищепила бабуся. Я став гаряче переконувати його очолити громаду, що він і зробив. Це був життевий подвиг панотця Миколая, що увінчався створенням Полтавської єпархії УАПЦ (згодом, після об’єднавчого Собору ми стали Київським Патріархатом) та будівництвом двох церков у Полтаві — Свято-Успенського собору на Івановій горі та Свято-Покровської церкви на Садах-2. Сучасній молоді годі і уявити ті труднощі, з яким зіткнулися всі ми, зокрема, панотець Миколай, при створенні парафій і будівництві церков. Постійне підле і люте оббріхування нас москоськими попами серед людей, а часто густо і в ЗМІ, бюрократичні перепони влади, її майже відверте протистояння нам, різноманітні провокації, розраховані на дискредитацію нашої церкви. Комуністична номенклатура, яка очолила Україну, бо народ наш дуже помилився, не обравши Президентом України глибоко віруючої людини, мученика російських концтаборів Вячеслава Чорновола, була близькою з ієрархами московського патріархату. І ті і ті були пов’язані з російським КГБ ще з радянських часів. То ж у незалежній Україні влада добрих п’ятнадцять років використовувала спецслужби, міліцію проти нас, українських патріотів, проти української церкви. Чого тільки варте жахливе побиття людей під час поховання Патріарха Володимира біля Святої Софії. Збивали з ніг, били ногами стареньких священників, жінок, дітей, труїли отруйними газами. Вже тоді спецпризначенці кричали «бей хахлов».

Та повернусь до Свято-Покровської церкви. Десь навесні 1991 року Полтавська міська рада організувала з’їзд міських архітекторів України. Мала бути й автобусна екскурсія по місту, об’їзд мікрорайонів й архітектурних ансаблів Полтави. Не пригадую вже яким чином, але ми з панотцем опинились в екскурсійному автобусі й ось проїжджаємо по новій дорозі від Садів-1 до Половків. Панотець сидів біля вікна й уважно вдивлявся в Полтаву. «Миколо, ось там,- показавши на пагорб Садів-2,- має стояти церква. Назвемо її на честь Покрови-Божої матері. Буде у нас козацька церква, бо козаки понад усе шанували Божу матір». Місце справді виглядало дивовижно. А проте, ввесь чар його повністю я відчув тільки як 1991 році, коли на місці майбутньої церкви було поставлено деревяний хрест і відслужено службу Божу. Я й досі розчулююсь до сліз коли його бачу. Та чому ми опинилися в автобусі й видивляємось місце під церкву? Бо прийшов лист від рідної тітки панотця пані Галини, в якому вона повідомляла, що член їхньої Чиказької громади пан Юрій заповів на будівництво Української церкви у Полтаві 70 тисяч доларів. На той час ця сума здавалося нам наймовірно великою. Ми спланували на неї спочатку збудувати каплицю, а вже потім великий собор. Та коли кинулись будувати і побачили які ціни на будматеріали і роботу, зрозуміли, що немає чого розмахуватись на собор, а треба будувати невелику церкву. Але до Анатолія Тихоновича Кукоби делегація від громади на чолі з панотцем Миколою пішла ще з планами про собор. У суспільстві панувало загальне піднесення і йшлося до Незалежності, і сесія міської ради за пропозицією Анатолія Тихоновича виділила нам величезний масив землі під будівництво каплички і собору. Через деякий час виявилося, що на ці спадкові гроші претендувала і московська церква. Очевидно, що все листування наше із українською еміграцією перевірялось СБУ, телефони прослуховувались і я думаю, що саме СБУ проінформувало московський патріархат про ці гроші. Ті найняли в Америці адвоката, який і заходився відсуджувать для них ці кошти. Тоді пані Галина, пані Леся Кочман і, здаєтся, ще хтось, можливо адвокат, прилетіли в Україну, викликали панотця, мене та Юрія Самійленка в Посольство США. Там ми письмово засвідчили представляти наші інтереси в суді та зберігати кошти в якомусь американському банку, частинами надсилаючи для оплати будівельних робіт. Я тоді формально був головою Покровської громади. Формально, бо всю роботу на собі тягнув панотець, будучи ще й настоятелем Свято- Успенської церкви. Мені ж вистачало праці в Русі та «Просвіті». Окрім того намічався процес розпаду Руху на партійні організації, і знаючи, що велика частка провини у падінні НРУ лежить на партійному егоїзмі членів різних партій, я намагався, маючи певну ілюзію, тримати цей процес у своїх руках. Юрій Самійленко на той час був головою Братства апостола Андрія Первозванного. Очевидно, на документах треба було підписи трьох осіб. Зрештою, гроші таки відсудили на нашу користь. Треба було шукати місце під церкву. Переконаний, що саме провидіння навело панотця на це пречудове місце.

Багато всього пам’ятається, але і по сей день в очах така найбільш окреслена картина. Зима, мороз. Я десь під вечір повертався додому, на Героїв Сталінграду. Вирішив заїхати на Покрову, подивитись як ідуть внутрішні роботи, бо зовнішні стіни і баня були вже готові. Ноги задубіли, руки померзли – іду від тролейбусної зупинки “23 вересня” до церкви, трохи зігрівся. Заходжу в середину. Панотець на риштовинні, на самім вершечку, трохи знизу панотці Євген та Юрій і, здається, один чи два хлопці – послушники обшивають дошками стелю. Хлопці подають, а панотці прибивають. Панотець Миколай керує, а в церкві холодніше ніж на вулиці. Здається, що і гвіздок не втримаєш у руці, а вони молотять, а панотець ще й приспівують. Тож кожна дощечка пройшла через панотцеві руки. Так поставали наші церкви. Гріла любов до України, до своєї української мови, поганьбленої і приниженої, до своїх, окрадених загарбниками, людей, віра у Божу ласку та підтримку святої справи – становлення справжньої української церкви нашого народу — Київського Патріархату. І він таки постав, і вірно служить Богові і Україні.

А Московська церква існує і по сьогодні. Бо ж ходять до неї таки наші люди і слухають у ній проповіді на підтримку новітніх загарбників і катів. Тож молимось, щоб і в них відкрилися очі духовні, бо ж сліпці з народження.

 

P.S. Пишучи оці спогади, подумав, що наш обовязок, принаймні «Просвіти» видати книгу про наших друзів на еміграції – жінок полтавок – пані Галину Грушецьку, пані Лесю Кочман, пані Віру Боднарук, пані Тамару Денисенко, які так багато нам допомагали у час становлення української державності та звільнення від московських духовних та культурних пут та інших ментальних деформацій, набутих за три з половиною століття рабства.

 

Микола Кульчинський,
голова Полтавського обласного товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка

No comments yet.
You must be logged in to post a comment.