Оксана Мешко в опозиційному русі 60-80-х років ХХ століття

Бер 18, 2016 | Posted by | Filed under Історія, Незабутні

У дисидентському русі 60-80-х років XX століття Полтавщина не стала регіоном, котрий би дав плеяді опозиціонерів чисельне поповнення. Проте, як відомо, і загальна кількість дисидентів не була великою. Українські правозахисники протистояли системі не числом, а гідним подиву моральним потенціалом.

Яскравим прикладом такої особистості є, безсумнівно, постать нашої землячки Оксани Яківни Мешко, котру учасники дисидентського руху називали «козацькою матір’ю», вкладаючи в цю метафору передусім готовність стійкої, незламної жінки до жертовної боротьби. Оксана Яківна ввійшла в історію українського правозахисного руху як видатна громадська діячка, співзасновниця і лідер Української Гельсінської групи.

Народилася Оксана Яківна Мешко 30 січня 1905 року в містечку Старі Санжари на Полтавщині, у малоземельній хліборобській родині. У 1920 році було заарештовано і розстріляно 42-річного батька Оксани Яківни без будь-якої особистої провини перед радянською владою, разом з іншими заложниками, за невиконання волостю продподатку. Роком раніше було вбито її старшого брата Євгена Мешка, активного члена «Просвіти». Дві сестри – Віра та Катерина, а також брат Іван розійшлися по Україні. Щоб якось вижити у ситуації, що склалася, у 1920 році Оксана Яківна переїхала до Полтави, де навчалася у Першій українській гімназії, а згодом почала працювати. У 1927 році Оксана Мешко вступила на хімічний факультет Інституту Народної Освіти в Дніпропетровську.

У 1930 році вона вийшла заміж за колишнього члена Української комуністичної партії Федора Сергієнка, який свого часу, як і інші «укапісти», відсидів ув’язнення на Холодній Горі. Своїх синів Євгена та Олександра (відповідно 1930 та 1932 років народження) їм довелося ростити у тяжкі часи штучного голодомору. З початком радянсько-німецької війни у червні 1941 року чоловіка Оксани Яківни було мобілізовано до Червоної Армії, а під час нальоту німецької авіації загинув їх старший син Євген. У 1945 році Оксана Мешко з матір’ю, сином та чоловіком поселилися у Києві. Згодом до неї переїхала старша сестра Віра Худенко. Не зважаючи на ту обставину, що сестрин син воював у лавах Української Повстанської Армії, Оксана Яківна, ризикуючи родинним благополуччям, надала їй притулок. Та за доносом Віру Худенко було заарештовано. Клопоти про сестру вирішили і долю Оксани Яківни: 19 лютого 1947 року її теж було заарештовано. Сестер звинуватили у намірах вчинити терористичний замах на Першого секретаря ЦК КПУ Микиту Хрущова і в Лук’янівській в’язниці Москви винесли заочний вирок – по 10 років виправно-трудових таборів. До Києва Оксана Яківна повернулася у червні 1956 року. Повністю реабілітовано її було 11 липня цього ж року.

Оксана Яківна з сином жили у той час у Києві за адресою вул. Верболозна, 16. Син – Олесь Сергієнко – у 1963 році вступив до Київського медичного інституту, його допитливий розум все частіше критично, а часом і радикально, оцінював оточуючу дійсність. Адже після рішень XX з’їзду КПРС настала «хрущовська відлига», котра вивільнила творчу енергію невеликої частини інтелігенції старшого покоління і породила покоління шістдесятників. Оксана Яківна Мешко також активно долучилася до громадсько-культурницької діяльності шістдесятників. У цей час Олеся Сергієнка було звільнено з роботи за промову на похоронах Алли Горської – відомої художниці, члена київського Клубу творчої молоді, котру по-звірячому вбила влада. Разом з сотнею українських дисидентів його було заарештовано 12 січня 1972 року.

Після арештів інтелігенції 1972 року у духовно розореному українському Києві, здавалося, не залишалося жодної незломленої, не забрудненої каяттям душі. І все ж декількох незламних нащадки згодом наречуть «сумлінням нації». Серед тих, хто «сіяв квітки на морозі», була й Оксана Яківна Мешко, котру увесь Київ шанобливо називав тоді «бабою Оксаною».

Особлива сторінка в житті Оксани Яківни Мешко пов’язана з діяльністю Української Гельсінської Групи. Перших сміливців, які заснували Українську громадську групу, було десятеро. Як свідчить Оксана Яківна, «це була перша в нашій історії боротьба легальна. Ми в своїх правозахисник документах – бо основна наша ідея: захист прав людини і захист прав нації – покликались на Прикінцевий акт Гельсінкських домовленостей. Це була нагода на підставі міжнародних правових документів боротися з режимом».

Оксана Яківна Мешко стала першою жертвою органів КДБ серед членів Гельсінської групи. Так, у «Повідомленні», датованому 12 листопада 1976 року, говориться: «У перший день створення групи був зорганізований бандитський напад на помешкання Миколи Руденка, і тоді каменем була поранена член Групи Оксана Мешко». Активність правозахисників викликала репресії органів КДБ. Арешти тривали, і Оксана Яківна невдовзі лишилася чи не єдиною реально діючою учасницею Групи. Як наслідок, до неї було застосовано один з найжахливіших методів репресивної практики 60-80-х років – ув’язнення у спеціальній психіатричній лікарні. Після звільнення з лікарні на волі пробула недовго. 12 жовтня 1980 року КДБ порушив нову кримінальну справу про «антирадянську агітацію та пропаганду». Київський суд розглянув її 5-7 січня 1981 року і виніс вирок: 6 місяців ув’язнення та 5 років заслання. Свій термін ув’язнення і заслання Оксана Яківна добула до останнього дня, звільнилася 5 листопада 1985 року і повернулася до Києва. Впродовж 1988-1989 років мандрувала світом, популяризуючи українську ідею. 2 січня 1991 року перестало битися її серце. Оксана Яківна Мешко не відступилася від совісті та власних принципів, ставши яскравою представницею полтавського краю у національному правозахисному русі. Пам’ять про Оксану Яківну Мешко увічнена на її батьківщині у селі Старі Санжари. Її ім’я присвоєне у вересні 2002 року місцевій середній школі. Тут створено меморіальну кімнату-музей української правозахисниці, на школі встановлена меморіальна дошка.

Водночас життя і діяльність нашої землячки ще недостатньо відомі широкому загалу Полтавщини, то ж поява в обласному центрі, де вона навчалася в гімназії, вулиці її імені є цілком виправданим і на часі. Це тим більше важливо, що Полтавщина, власне, не так і рясно представлена своїми вихідцями у діяльності інакомислячих радянської доби, то ж імена цих мужніх людей мають знати сучасники.
Тетяна Демиденко, кандидат історичних наук.

Tags:
No comments yet.
You must be logged in to post a comment.