Назви вулиць Полтави

Однією з найулюбленіших тем полтавського чиновництва публічних виступів  є тема “Полтава – духовна столиця України”. Автор цих рядків і не писав би їх, якби ця тема з такою нав’язливістю не мусувалася з усяких нагод та на всіляких офіціозах місцевого полтавського, так би мовити, розливу. Ну й справді – треба якимось чином додавати духу полтавцям на тлі суцільних провалів у соціально-економічній сфері.

Знову ж таки, не писалися б ці рядки, якби їх авторові не довелося придбати й переглянути атлас Полтави, нещодавно випущений КП “Полтаваземкадастр” та НД1 геодезії та картографії (м. Київ). Але книгу було переглянуто, і те, що перед цим траплялося у фрагментарному вигляді й дошкуляло лише при нагоді і зрідка, тепер постало цілісною картиною, яка зачепила за живе і по-справжньому. Тож розпочнімо нашу подорож вулицями “духовної столиці”, і при тому не якої там небудь, а столиці України.

Вже на літері “б” нас очікує прецікава знахідка. Це Бумажний провулок. Зупинімося й запитаймо себе: чи є в українській мові слово “бумага”? Шукаємо у всіх можливих словниках і переконуємося, що нема. Літера “в” також не без знахідок. Тут ми знаходимо Вугловий провулок. Що воно за “вугол” такий, від якого пішла назва цього провулку? Або взяти, наприклад, вулицю Клубнічну. А далі йдуть вулиця Кузнечна, Лодочний провулок, вулиця Овражна, вулиця Опитна, Рельсовий провулок, Родниковий провулок, Стекольний провулок, вулиця Уютна та Уютний провулок. Скільки не вимагала полтавська інтелігенція, свідомі громадяни міста назвати Уютну іменем відомого письменника Грицька Коваленка, чий дім і досі на тій вулиці стоїть, – комуняцьке керівництво міськради упиралося як могло, продовжуючи справу сталінських посіпак, які вбили талановитого українського письменника, не пожалівши навіть його сивин. Пізніше знайшли Коваленкові вулицю на околиці міста, у яру. А Уютну тримають і досі як клеймо хохляцького рабства на чолі «духовної столиці».

Усього ж знахідок подібного роду в Полтаві виявилося, за нашими підрахунками, 26. При загальній кількості вулиць у Полтаві 952 – це 2,73%, тобто мало не кожна 36-та вулиця. Для діячів певного роду цього більш ніж достатньо, щоб з гордістю заявити, що Полтава – “ісконна русская земля”.

А як же бути зі статусом “духовної столиці”? Чи серед потаємних помислів полтавського чиновництва існує й такий, щоб стати духовною столицею Полтавської губернії? Ще б пак – у Полтаві жив Короленко, з Полтавщини родом Гоголь, та й Пушкін разів зо два тут проїжджав. Ганна Керн, у зв”язку з якою він раптом “вспомніл чуднає мгнавєньє”, теж була з Лубен, та й поему “Палтава” він написав, в якій кріпко похвалив головного полтавського героя за весь час існування Полтави Петра Романова, котрий хвацько розібрався “с ізмєннікам Мазєпай”. Ну та ладно. Це вже лірика. Полтавське начальство хоч кого розчулить.

Вернімося до геми нашої розмови. 293 полтавські вулиці, тобто 30,78% від загальної їх кількості, названо за іменами визначних осіб. Кого ж полтавські можновладці (а саме вони дають у Полтаві назву всьому, в тому числі й вулицям) вважають визначними особами? Артема, наприклад. Він, як відомо, у лютому 1918 року організував Донецько-Криворізьку республіку, яка вийшла зі складу Української Народної Республіки, і став головою її раднаркому. Він так ненавидів Україну, що не хотів єднатися навіть з повністю контрольованим Москвою харківським урядом України. Аж Леніну, якому зручніше було контролювати один уряд, а не два, мусив Артема зацитькувати.

Ще в Полтаві дуже поважають Баумана. Невідомо, щоправда, котрого. Бо був він не один. Мабуть, того, що “Іскру”, видавану у Швейцарії за німецькі гроші та за гроші від большовицьких “експропріацій”, привозив нашим читати. У 1905-му загинув бідолаха у якійсь московській вуличній бійці, яку сам же й затіяв, з представниками органів правопорядку. До України, правда, жодного стосунку не мав. Трохи посидів у Лук’янівський тюрмі в Києві, але недовго, бо втік. Та й особливих заслуг перед людством не мав. Не створив нічого ані в галузі науки, ані в галузі культури. І не винайшов нічого.

Невідомо, за що його так поважають у Полтаві, що аж вулицю на його честь назвали. Мабуть, щось таке про нього знають, але сказати не хочуть. Певно вулиця саме його імені дуже пасує до іміджу “духовної столиці”.

Є ще в Полтаві вулиця Бєлінського. Це того Бєлінського, що “нєіставий Віссаріон”. Видатним демократичним критиком вважався. А ось зразки його творчості. “Здравий ум должен відєть в Шевченкє асла, глупца і «пашлєца»… Шевченка заслалі на Кавказ салдатам. Мнє нє жаль єво; єслі би і я бил судьйой, я наказал би не хуже. Я імєю лічнає атвращєніє к такім лібералам!…Ох мнє еті хахли! Вєдь барани – а ліберальнічяют ва імя галушек і варєнікав са свіним салам!” (Повне зібрання творів, т.12, стор.441). “Ми імєєм полнає права сказать, што теперь уже нєт маларассійскава язика, а єсть абластноє маларассійскає нарєчіє, как єсть бєларусскає, сібірскає і другіє падобниє ім абластниє нарєчія… Літературний язик маларассіян должен бить язик іх абразованнава общества -язик русскій” (Повне зібрання творів, т.5, стор.170, 330). “Малароссія… історіі… нє імєла… Маларассіянє всегда билі племенем і нікагда нє билі народам, а тєм мєнєє – гасударствам”. Але, не зважаючи на це, Бєлінського дуже поважають у Полтаві.

Не можна також не звернути уваги на вулицю Олександра Бідного. Скоріш за все мався на увазі Олександр Бідненко. Уродженець Полтавщини. Загинув 1945-го року в боях за Берлін. Герой Совіцького Союзу. Чого з нього в атласі Полтави зробили Олександра Бідного? Ладно вже звали б його Дем”яном. А то ж ні за що. Але тут вже начальство не винне. Тут творці атласу від себе додали. Яка різниця, зрештою, Бідненко чи Бідний. Однаково до цього нікому діла нема. “Чи мало у нас в Бразилії усяких донів Педрів?” Спитайте кого-небудь з полтавчан чи знають вони щось про Олександра Бідненка і чи це одна особа з Олександром Бідним. Якщо запитати у понеділок зранку, то можна бути певним, що ніхто не згадає. В середу після обіду хтось може й пригада, але навряд чи.

Якимось чином зачепилася за Полтаву вулиця Войкова. Петро Лазаревич хоча й похований у Москві на Красній площі, але з Україною пов’язаний хіба що віртуально. Від 1924 року був послом СССР у Польщі й забитий там, як пишеться у довіднику “Полтавщина”, “російським білогвардійцем”. Ну ладно якби забив його наш “петлюрівець”, або “мазепинець”, або, крий боже, “бандерівець”, то ще якось можна було б зрозуміти. Та й то треба було б визнати себе причетними до них. Ми, мовляв, полтавці, будучи “петлюрівцями”, “мазепинцями” та “бандерівцями”, хочемо спокутувати свою вину перед невинно убієнним Петром Лазаревичем і називаємо його іменем вулицю в нашому преславному українському місті. Так ні ж. Ні сном, ні духом не відали, а тут раз – і вулиця Войкова в Полтаві є. А вулиці Симона Петлюри немає. А вулиці Івана Мазепи немає. А вулиці Михайла Драгоманова немає. А вулиця Войкова є. Знай наших. Та ще й провулок Войкова є.

Про вулицю Володарського (Гольдштейна Мойсея Марковича) не хочеться й згадувати. Від 1913-го до 1917-го він був у США, де, як пише “Радянська енциклопедія історії України”, “продовжував революційну діяльність”. Попросту кажучи, скрізь, де б не опинявся, хотів заколоту. У Полтаву б його зараз. Швидко б тоді перейменували вулицю його імені на будь-що. Може навіть на вулицю Симона Петлюри. Коли Мойсей Маркович 1917 року повернувся до свого друга Лейби Бронштейна (Льва Троцького) в Московщину, у США багато хто осінив себе хресним знаменням і християнському богові свічку поставив.

А тепер мушу покаятися у гріхові. Недооцінив я патріотичних почуттів полтавської знаті. Вони, виявляється, називали вулиці не липіе іменами відвертих ворогів України, але й іменами її щирих патріотів. От взяти, приміром, Воровського, вулиця імені якого також є у Полтаві. Хоч і поляк, але щиро любив Україну. В “Радянській енциклопедії історії України” про нього пишуть, що він “високо цінив, пропагував, захищав демократичну українську культуру. Знав і любив українську літературу, використовував образи з творів українських письменників, зокрема І.П.Котляревського. Опублікував статтю “Пам’яті Т.Г.Шевченка” (1910). Популяризував та підтримував корифеїв української сцени М.К.Заньковецьку, М.К.Садовського, П.К.Саксаганського”. Він був вбитий, знову ж таки, білогвардійцем у Лозанні 1923 року. А якби дожив до 1937-го, то його б за його українські симпатії не залишили б ряст топтати. А так вмер большовицьким героєм. На Красній площі похований.

Тепер про Вороніна. Першого секретаря комітету бідноти і голову ревкому в Кривохатках. Кривохатки – це колишня назва селища Вороніна. Про Вороніна вдячні нащадки згадали чомусь лише1960 року, хоча помер він 1919-го. І назвали його іменем не лише вулицю й провулок, але й частину Полтави. Комітети бідноти колись добряче впеклися українському селянинові, бо на їх основі утворювалися сумнозвісні продзагони, які здійснювали продрозверстки, а по-просту кажучи, грабіж селян, в часи так званого “ваєннава каммунізма”. Моя бабуся звала їх “червоною мітлою”. Може, й назвали вулиці й селище його іменем лише через 40 років по його смерті, бо за цей час повмирали ті, кого він обдирав? Уявімо собі, що зараз хтось ходив би по людських домівках та й забирав у людей їхнє добро іменем якоїсь “діктатури пралєтаріата”. Чи дуже хотілося б полтавцям називати вулиці свого рідного міста іменами цих «»?

А от по Дундичу вийшло поза всякою мірою. Вулиця і аж 3(!) провулки. Мабуть, в очах полтавських можновладців він є найкоштовнішою окрасою української духовності, і тому в духовній столиці України, а саме такий статус, не забуваймо, вони надали Полтаві, Дундич гідний аж такого вшанування. Ну воював проти України у складі кінармії Будьонного. З ким не буває. Зрештою, в Полтаві є вулиця й самого Будьонного.

Іменем Ісака Дунаєвського, уродженця Лохвиці, я б все-таки вулицю в Полтаві не називав, бо пам’ятаймо, що розвеселі мелодії до фільму “Вєсьолиє ребята” (1934-й рік випуску) творилися ним саме під час Голодомору 1932-33 років, про який він не міг не знати. Якби він був нормальною людиною, то в нього інформація про ці жахливо трагічні події на його Батьківщині могла б викликати лише сумні мелодії.

Є, звичайно ж, у Полтаві вулиця Енгельса і, о боже!, Єрмака. Він хоч тут до чого? Може, до того, що полтавці напідпитку полюбляють співати “рєвєла буря, гром гремел”? Так ні ж. Наче не чув. “Шумел камиш, деревья гнулісь” чув, а от “Рєвєла буря, гром гремел” не чув.

Вулиця Желябова. Тут просто. Желябов організував кілька замахів на життя царя московського Олександра Романова, які закінчилися вбивством останнього 13 березня 1881 року. За це його стратили. Воно наче б то й нічого. Вбито було все ж таки гнобителя України, бо ж всі московські царі були її гнобителями. А конкретно при цьому цареві було видано Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський акт 1876-го, якими було заборонено українську мову поза селом. Але особисто у мене існує підозра, що не через любов до української мови поважає полтавське начальство_Желябова, бо фактів йоге любові до української мови документами та спогадами сучасників не засвідчено. Може, начальство просто любить терористів? То хай зберуть їх усіх до Полтави. Тепер їх у світі не бракує. А потім нехай їх іменами вулиці поназивають.

Вулиця Затонського. Володимир Затонський був одним з небагатьох українців в харківському підмосковському “уряді”. Доклав чимало сил і творчої наснаги до повалення Української Народної Республіки. Будучи від 1927-го до 1933 року головою Центральної контрольної комісії КП(б)У та народним комісаром Робітничо-селянської інспекції УССР, немало доклався до організації голодомору 1932-33-го років в Україні. Потім 1938 року знищений як небажаний свідок. Так тоді водилося.

Вулиця Калініна й площа Калініна. Цей токар був настільки нікчемним, що його навіть не стали знищувати. Не встромляв свого носа куди не слід. Був собі “всесоюзним старостою”. Нікому не заважав. Час від часу набридав вождеві і батькові усіх народів своїм скигленням про дружину, яку посадили. Але це був не такий уже великий гріх. Зате коли 1932-33-го років українські селяни вмирали мільйонами, він активно підтримував таку точку зору, що ніякого голоду в Україні нема. Просто “душка”, одне слово.

По Красіну Леоніду є в Полтаві і вулиця, й провулок. Навряд чи в місті набереться хоча б сотня людей, які доладно розказали б, хто такий цей Красін. І це не тому, що полтавці неосвічені люди, а тому, що Красін ані для Полтави, ані для України, ані для світу в цілому є ніким. Ну, жила собі десь колись ця людина. Ну, щось там робила. Але ж не станемо ми називати полтавські вулиці іменами вождів бушменських, наприклад, племен?

Вулиця Крупської в Полтаві є також. Що ця Крупська зробила путнього хай не для Полтави, а хоча б для цілої України? Не уявляю. Може, вона була доброю жінкою? Такою собі большовицькою матір”ю Терезою. Але чому, в такім разі, історії невідомі її намагання хоча б якось допомогти українським селянам, які у 1932-33-ому роках мільйонами вмирали від голоду?

Є в Полтаві й вулиця Куйбишева. Видатним московським достойником був Куйбишев. Від 1930-го до 1934-го був головою Держплану СССР. Прошу читачів звернути увагу на ці роки. Так. Саме в його правління були заплановані шалені темпи колективізації та такі обсяги хлібоздачі 1932 року, котрі й спричинили Голодомор в Україні, який забрав мільйони людських життів. А полтавські достойники так його люблять, що замість перейменувати всю вулицю Куйбишева на вулицю Чорновола залишили собі шматочок на пам’ять. Ну й справді: хто такий Чорновіл?

Леніна в Полтаві також дуже поважають. Та й не лише у Полтаві. Хоча про його злочини вже всі втомилися говорити. Але проблема в тому, що його твори й раніш мало хто читав, а тепер і поготів. Хоча в СССР і примушували у всіх без винятку навчальних закладах конспектувати його твори, та це однаково мало хто робив, і учнівська молодь у кращому разі переписувала ці конспекти або позичала, і складалися ці конспекти з вельми обмеженої добірки заяложених фраз, які кочували конспектами кількох поколінь совіцької молоді. А от автор цих рядків виявився настільки допитливою людиною, що прочитав усі 50 томів його повного зібрання творів. Прецікаво. Твори, які описують теорію збройного повстання, – це супер. Треба ленінську теорію збройного повстання вивчати у всіх українських навчальних закладах. Та ще й доповнити її творами на цю тему сучасних авторів, А на уроках хімії вивчати технологію виготовлення та застосування вибухових речовин, Може, тоді б українські можновладці були б обачнішими під час урядування. Нема кд’ди ппавли діти: у збройних повстаннях Ленін 6ув фахівцем найвишого гатунку! Мабуть, за це його й поважають. Та й українських селян здорово обдурив. Пообіцяв землю, а потім одібрав. А вони було подумали, що Ленін кращий за Петлюру, та й допомогли першому подолати другого. А потім пошкодували за Симоном Петлюрою, так було пізно. Моя бабуся розповідала, що після повалення большевиками Української Народної Республіки в їхньому селі під Києвом дядьки збиралися на вулиці й говорили між собою: “Шкода Петлюри…Він був наш, а ці (себто большевики) – бандити. Скоро буде голод”. І голод таки був. І в  1921-22-му, і в 1932-33-му роках. Але однаково вулиця Леніна у Полтаві є, а бодай маленького провулочка полтавця й соціаліста Симона Петлюри – немає.

Не можна оминути увагою й вулиці Карла Лібкнехта та Рози Люксембург. Далекого 1919-го року у далекій Німеччині вони загинули під час заколоту проти законної влади. Чи шанують їх самі німці? Чи є в усій Німеччині бодай одна вулиця імені когось з них? Немає. Хто не вірить – може перевірити сам. А може, вони загинули в Німеччині за Україну? Про це смішно й говорити. .Або може щось корисне зробили для Полтави чи бодай бували тут? Ні. От вам і духовна столиця України.

Вулиця Луценка й провулок Луценка. Степан Луценко, родом з Лохвиччини, був від 1918 року вірним прислужником большевицького режиму й зі зброєю в руках воював проти української влади. 1919 року був уже головою волревкому у своєму селі, а 1920 року – головою Лохвицького повітового виконкому. Оскільки зарекомендував себе як безжальний грабіжник українського селянства, то вже 1926 року, у віці 29 літ, не маючи жодної освіти, доскочив посади заступника наркома земельних справ УССР.

Дотримуючись тону, взятого від самого початку цієї статті, ніяк не можна оминути увагою вулиці Мєнжинського у Полтаві. Вячеслав Мєнжинський, як відомо, по смерті Фєлікса Дзєржинського 1926 року й до своєї смерті 1934 року очолював сумнозвісне ОПТУ. А перед цим у 1919-23 роках був наркомом Робітничо-селянської інспекції УССР. Був одним з найчільніших нищителів всього українського й далеко не останнім серед організаторів двох голодоморів в Україні: 1921-22-го та 1932-33-го років.

Про Морозова Павлика вже писано-переписано. І все ж таки вулиця його імені у Полтаві є!

Грігорій Пєтровський від 1917-го до 1919-го року був наркомом внутрішніх справ РСФСР, а від 1919-го до 1938-го року – головою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету. Такий собі український Калінін, або, як його ще називали, “український староста”. І теж токар. Вийшов цілим і неушкодженим з усіх голодоморів, чисток та репресій. Зумів догодити Москві, в якій і доживав віку на вельми почесній посаді директора музею революції. Під час голодоморів 1921-22-го та 1932-33-го років поводився вельми спокійно, даючи усім зрозуміти, що ніякого голоду в Україні нема. В Полтаві є вулиця його імені.

Георгій Плеханов нічим хорошим ані Україні, ані людству не прислужився, але вулиця Плеханова у Полтаві є.

Іван Ползунов не був першим винахідником парової машини, її, як відомо, винайшов Джеймс Уатт. Але вулиця Ползунова у Полтаві є.

Віталій Примаков на початку 1918-го року організував у Харкові полк, який виступив разом з іншими большевицькими військами на Київ, щоб повалити владу Центральної Ради, очолюваної Михайлом Грушевським. Він наступав з боку Харкова, а сумнозвісний Муравйов, який знищив під Крутами загін українського юнацтва, – з боку Москви.

Як пояснити присутність у Полтаві провулку Ємєльяна Пугачева та вулиці Степана Разіна не знаю. Мабуть, все-таки, якесь пояснення існує.

Яків Свердлов нічого корисного не зробив ні для Полтави, ні для України, ні для людства в цілому. Але вулиця Свердлова у Полтаві є.

Спартак, – керівник повстання рабів у стародавньому Римі, –  взагалі не вписується ні у що. Але вулиця Спартака у Полтаві є.

Хто були Ульянови для України – добре відомо. Але вулиця Ульянових у Полтаві є.

Михайло Фрунзе від 1920-го до 1924-го року командував збройними силами большевиків в Україні. Керував придушенням повстань українських селян проти протинародного большевицького режиму. Вулиця Фрунзе у Полтаві є. Та ще й одна з найголовніших.

Степан Халтурін  –  організатор вибуху 1880-го року у зимовому палаці у Петербурзі з метою вбивства Царя Олександра Романова. Страчений 1882-го року за вбивство одеського військового прокурора. Але провулок Халтуріна в Полтаві є.

Цеткін Клара  –  закордонний большовицький московський агент. Але вулиця Клари Цеткін у Полтаві є.

Василь Чапаєв більше відомий як літературний персонаж, а не як полководець. В Україні ніколи не був. Але вулиця Чапаєва у Полтаві є. Та ще й у центрі міста. При тому, що в народі його образ вже давно став уособленням глупоти, свідоцтвом чому є безліч анекдотів про нього. Оце й є народна оцінка цьому літературному персонажеві.

Олександр Шліхтер був від 1919-го до 1920-го року наркомом продовольчих справ УССР, а від 1927-го до 1929-го року наркомом земельних справ УССР. Хто хоч щось тямить в історії того періоду відразу збагне, що він був далеко не останньою людиною серед організаторів пограбування большевицькою владою українського села. Але вулиця Шліхтера у Полтаві є.

А тепер поміркуємо разом  –  як би могло бути, коли б Полтава й справді була духовною столицею України? Чи може в українській історії бракує імен, якими могли б зватися полтавські вулиці? Так ні ж. Імен не бракує. Нижче наводимо їх далеко не повний перелік.

 

Андрузький Георгій. Український політичний діяч, вчений-правник та поет. Родом із села Вечірки під Пирятином. Від 1846-го року був учасником славнозвісного Кирило-Методіївсько Братства. 1847-57-го років на засланні. Від 1857-го року на службі в полтавській судовій палаті.

Апостол Данило. Уродженець Великих Сорочинців. 1683-1727-го років  – Миргородський полковник, 1727 – 34-го років  – Гетьман України. Його урядування було спрямоване на відновлення прав українського народу, втрачених після полтавської катастрофи 1709-го року. Помер та похований у Великих Сорочинцях.

Башкирцева Марія. Видатна художниця-живописець родом з села Гавронці на Полтавщині.

Болбочан Петро. Видатний український військовий діяч. На чолі 2-го Запорозького полку Запорозької дивізії Армії УНР відзначився у березні 1918-го року при звільненні Полтави від большевиків.

Боровиковський Левко. Видатний український поет-романтик. Уродженець села Мелюшки на Полтавщині.

Брюховецький Іван. Гетьман України 1663-68-го років. Мав гетьманську резиденцію у Гадячі, де й був похований.

Величко Самійло. Видатний український науковець. На початку 18-го століття створив у Жуках під Полтавою свій знаменитий “Літопис”. Цей твір і досі ще не втратив свого наукового значення.

Величковський Іван. Видатний український поет доби бароко родом з Полтави. Сучасник Гетьмана Івана Мазепи. Був полтавським протоієреєм.

Величковський Паїсій. Його син. Також народився у Полтаві. Видатний релігійний діяч. Прихильник аскетизму у монастирському житті. Довго жив на Афоні. Переклав з грецької мови 5-титомник аскетичних творів, які неодноразово передруковувалия до ХХ-го століття. Автор низки аскетичних творів.

Вовк Федір. Уродженець села Крячківка під Пирятином. Видатний український науковець у галузі антропології, етнографії та археології.

Гайдамацький Кіш Слобідської України. Формування УНР, яке у січні 1918-го року під проводом Симона Петлюри боронило Полтаву від наступу большевицьких банд Муравйова.

Герцик Григорій. Український державний діяч родом з Полтави. Генеральний осавул в уряді Гетьмана Івана Мазепи. Після полтавської катастрофи 1709-го року супроводжував Гетьмана Івана Мазепу у вигнання. По смерті Івана Мазепи був Генеральним писарем в уряді Гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика.

Глинські. Українські князі, які вели свій рід від князя Мамая. Володіли землями по Ворсклі, в тому числі Полтавою, від часів Золотої Орди. 1399-го року отримали підтвердження прав на ці землі від Великого князя литовсько-руського Олександра-Вітовта. Відігравали визначну роль в українському житті ХV – XVI-го століть.

Гордієнко Кость. Видатний український державний діяч родом з Полтавщини. Кошовий отаман Війська Запорозького низового. Привів під Полтаву запорожців задля підтримки Гетьмана Івана Мазепи та Короля Швеції Карла проти Царя московського Петра Романова.

Грабянка Григорій. Український державний діяч та письменник родом з Гадяча. Гадяцький полковник від 1730-го до 1738-го року. Автор літописної історії України, яка й дотепер не втратила свого наукового значення.

Грушевський Михайло. Видатний український науковець та державний діяч. У своїй «Історії України-Руси» присвятив немало сторінок подіям, пов’язаним з історією Полтави.

Дорошенко Петро. Видатний український державний діяч. 1668-го року на раді біля Диканьки був обраний Гетьманом всієї України.

Драгоманов Михайло. Український науковець та громадський діяч родом з Гадяча. Закінчив 1-шу Полтавську чоловічу гімназію.

Запорозька дивізія. Одне з найкращих формувань армії УНР. У березні 1918-го звільнила від большевиків Полтаву.

Засядько Олександр. Уродженець села Лютенька під Гадячем. Винахідник бойових порохових ракет та пристроїв для їх запуску.

Зеров Дмитро. Видатний науковець у галузі ботаніки. Уродженець Зінькова.

Зеров Микола. Його брат. Видатний український поет. Засланий большевиками на Соловки, звідки не повернувся.

Кабачок Володимир. Уродженець Полтави. Видатний український митець. Організатор та керівник від 1925-го до 1934-го року Полтавської капели бандуристів. 1934-го року арештований большевиками й вивезений з Полтави, до якої більше не повернувся.

Китастий Григорій. Видатний український митець родом з Полтавщини. 1941-го року в часи німецької окупації організував Українську капелу бандуристів ім. Т.Шевченка, яка й понині існує на Заході, відіграючи визначну роль у поширенні українського мистецтва у світі.

Коваленко Григорій. Видатний український громадський діяч родом з Полтавщини. Організатор «Просвіт» на Полтавщині. Автор книги “Початковий курс української історії”, виданої нещодавно за сприяння полтавської “Просвіти”. Знищений большевиками у 1930-х роках. Жив, до-речі, на вулиці Уютній, яка згадувалася вище у цій статті “незлим, тихим словом”, так би мовити.

Лапчинський Юрій. Родом з Полтавщини. Діяч Української компартії, яка на відміну від КП(б)У послідовно виступала за незалежність України. 1922-го року через незгоду з колонізаторською політикою Москви в Україні виїхав за кордон. 1938-го року знищений большевиками.

Лісницький Григорій. Видатний український державний діяч часів Хмельниччини родом з Миргорода. Був Миргородським полковником від 1652-го до 1658-го року.

Ломиковський Василь. Видатний український науковець родом з села Мелюшки на Полтавщині. І 805-го року видав збірку зібраних ним українських дум, яка була однією з перших.

Мазепа Іван. Гетьман України 1687-1709-го років. Його коштом та на його замовлення 1689-1709-го років було споруджено одну з найвизначніших полтавських будов  –  Хрестовоздвиженський собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, який і досі прикрашає Полтаву. 1687-92-го років закінчив спорудження Преображенського собору Мгарського Спасо-Преображенського монастиря під Лубнами.

Метлинський Амвросій. Уродженець села Сари Гадяцького району. Український поет та науковець.

Метлинський Семен. Брат Амвросія Метлинського. Також український поет.

Милорадович Єлизавета. З гетьманського роду Скоропадських. Уродженка Полтави. Визначна українська громадська діячка. Одна з засновників Літературного товариства ім. Шевченка у Львові. Померла й похована у Полтаві.

Могилянський Арсеній. Уродженець Решетилівки. Український церковний діяч. Митрополіт київський 1757-70-го років. Домагався відновлення автономних прав української церкви.

Мстислав Скрипник. Уродженець Полтави. Український церковний діяч. 1-й Патріарх відновленої Української незалежної православної Церкви (Київського Патріархату).

Наріжний Василь. Уродженець села Устивиця на Полтавщині. Відомий петербурзький письменник, який мав великий вплив на формування Миколи Гоголя як письменника.

Генерал Натіїв. Генерал армії УНР. Осетин родом. Командував Запорозькою дивізією, яка під його командуванням у березні 1918-го року звільнила Полтаву від большевиків.

Немирич Юрій. Видатний український державний діяч. Співробітник Гетьмана Івана Виговського. Автор проекту перетворення української держави Війська Запорозького на українську державу Руське князівство у складі Речі Посполитої, який було затверджено на переговорах з посланцями Речі Посполитої у Гадячі 1658-го року. Власник маєтків по Ворсклі нижче Полтави.

Номис Матвій. Уродженець села Заріг під Лубнами. Видатний український дослідник в галузі народознавства. Видав 1864-го року книгу “Українські приказки, прислів’я і таке інше”, яка й дотепер є найповнішою збіркою цього роду.

Орлик Пилип. Один з найближчих співробітників Гетьмана Івана Мазепи. Мав будинок в Полтаві, як придане за дружиною  Ганною Герцик, дочкою Полтавського полковника. По смерті Гетьмана Івана Мазепи – Гетьман на вигнанні 1710-42-го років. Борець за незалежність України.

Петлюра Симон. Уродженець Патлаївки під Полтавою. Один з найвидатніших борців за незалежність України. Творець українських збройних сил та Української Народної Республіки.

Пильчиків Дмитро. Український педагог та громадський діяч, котрий 1846-64-го років працював у Полтаві. Був учасником Кирило-Методіївського Братства. Приятель Тараса Шевченка та Михайла Драгоманова. 1873-го року під час виїзду до Львова був одним з фундаторів Літературного Товариства їм. Шевченка, яке згодом перетворилося на Наукове Товариство ім. Шевченка, котре існує й понині.

Полтавська капела бандуристів. Унікальний мистецький колектив, створений Володимиром Кабачком у Полтаві 1925-го року. Спеціально для неї визначним митцем Гнатом Хоткевичем було написано низку музичних творів. 1934-го року ліквідована большевиками.

Пчілка Олена. Українська письменниця та громадська діячка родом з Гадяча. Сестра Михайла Драгоманова. Мати Лесі Українки. Її творчість ще й досі належним чином не поцінована, хоча вона була дуже плідною письменницею. Це пояснюється тим, що вона по 1917-м році перебувала у постійній опозиції до большевицької влади.

Садовський Микола. Видатний український актор та театральний діяч. Засновник першого українського стаціонарного театру, який від 1906-го року працював у Полтаві, а 1907-го року переїхав до Києва.

Самійленко Володимир. Видатний український поет родом з Великих Сорочинців. 1885-го року закінчив Полтавську гімназію. Співець державної незалежності України.

Семенко Михайль. Видатний український поет родом з Кибинців під Миргородом. 1937-го року знищений большевиками.

Симоненко Василь. Видатний український поет. Уродженець села Біївці під Лубнами. Учасник українського руху дисидентів.

Сластіон Опанас. Видатний український митець та науковець. Від 1900-го року працював викладачем у Миргородській художньо-промисловій школі імені Гоголя. Підтримував Василя Кричевеького у боротьбі за український національний стиль будинку Земства у Полтаві. Був одним з творців українського національного стилю в архітектурі. 1920-го року заснував Миргородський мистецько-промисловий музей.

Стешенко Іван. Український громадський і політичний діяч. Уродженець Полтави. Член Української Центральної Ради. Генеральний секретар освіти від червня 1917-го року до лютого 1918-го року. Здійснював українізацію шкільництва. Забитий у липні 1918-го року невідомими злочинцями у Полтаві.

Стешенко Оксана. Українська письменниця. Дочка Михайла Старицького. Народилася у селі Карпівка під Кременчуком. Дружина Івана Стешенка. Розстріляна 1941-го року большевиками у Дарниці під Києвом разом з сестрою Людмилою Старицькою-Черняхівською.

Стороженко Микола. Видатний український науковець родом з-під Пирятина. Автор чисельних досліджень з історії України. Його творчість є тепер маловідомою, бо він не прийняв большевицького режиму і виїхав за кордон.

Турченко Юрій. Видатний український мистецтвознавець родом з Жуків під Полтавою. Автор численних праць з мистецтвознавства. 1979-го року, не погоджуючись з дискримінацією українського мистецтва в Україні, попросив притулку в уряду Франції й залишився жити на Заході.

Тютюнники Григорій та Григір. Брати. Видатні українські письменники родом з села Шилівка на Полтавщині.

Холодна Віра. Видатна кіноактриса родом з Полтави. Справлене прізвище -Левченко.

Шахрай Василь. Уродженець села Харківці під Пирятином. Будучи членом РСДРП, підтримав 1-й Універсал Української Центральної Ради й домігся його підтримки Полтавською організацією РСДРП. Автор праць “Революція на Україні” та “До хвилі. Що діється на Україні і з Україною?”, в яких розроблено теоретичні основи українського комунізму. Знищений большевиками 1919-го року.

Наведений вище список є досить неповним. Як бачимо є аж надто багато історичних осіб, імена яких, закарбовані в назвах вулиць Полтави, відповідали б статусові духовної столиці України. Цього аж ніяк не можна сказати відносно списку назв теперішніх вулиць міста, наведених перед цим списком.

Можна було б цих питань не здіймати, бо вони декому можуть видатися дещо абстрактними. Але ніколи не слід забувати про ту загальновідому істину, що людське життя навіть на побутовому рівні є таким, яким перед цим людина бачить його своєю уявою. Людина намагається витворити те, що перед цим придумала. Тому, зрештою, життя аморального суспільства не може бути заможним. А однією з ознак аморальності є байдужість  –  явище, характерне для нашого суспільства. Ми байдужі до жертв, які поніс наш народ від колишнього режиму, ми байдужі до пам’яті про людей, які поклали свої життя на вівтар України, ми байдужі до тих неподобств, які чиняться в Україні тепер. Доки це триватиме – доти українці житимуть у злиднях. А для того, щоб змінити життя на краще – треба переосмислити його. Найпростішим результатом цього переосмислення може бути зміна назв вулиць не за ініціативою керівництва, а за ініціативою громади. Саме цим і буде відновлено історичну справедливість, з одного боку, і покладено початок моральному одужанню суспільства, з другого боку. Попросту кажучи, щоб навести порядок у житті треба спочатку навести його у своїх головах. Не буде порядку в голові, то не буде його й у житті.

                                                   Сергій Коваленко.

 

Tags:
No comments yet.
You must be logged in to post a comment.