Шевченко понад часом. Дата 22 травня

Старше покоління активних громадян України пам’ятає серед усіх шевченківських дат 22 травня. Ця дата з життям поета наче не пов’язана, а чомусь пам’ятна особливо. Очевидно, тому, що вона пов’язана з нашим життям. У 60-ті роки в Київі до пам’ятника Шевченка 22 травня несли квіти і тут збиралися стихійні мітинґи, які особливо тривожили владу. Студентів-учасників виключали з університету, інших звіль­няли з роботи. Усе робилося тихо, але про те, що забороня­ють вшановувати дату Шевченка, було чути далеко.

Нині в суєті офіційних відзначень і покладання вінків важко собі уявити фронтову смугу в парку Шевченка в 1960-ті…

Коли з’явилося свято 22 травня?

Цю дату пам’ятали завжди – день перепоховання пра­ху поета в Україні за його «Заповітом». Відомі організато­ри перепоховання, учасники і ті дороги, якими повертався Шевченко. Але завжди за видимістю фактів було щось гли­бинне, загадкове, те, що породжувало в народі леґенду, на­чебто «наш Тарас не вмер, а тільки прикинувся мертвим». І диво це сталося саме 1861 року, в час свята скасування кріпацтва, коли в народі прокидався дух волі і Шевченкове слово звучало, як псалом. Україні потрібен був свій пророк, мученик за правду і провісник Божої правди. І от його виді­лили вже під час другого відспівування у травні 1961 року. І впізнало його «невчене око», бо то був народний похорон – на відміну від урочистого інтелігентського в Санкт-Пе­тербурзі.

У Шевченка все було загадковим. Його дитинство в крі­пацькій хаті не дуже пов’язувалося зі славою у Петербурзі – так, наче то були дві різні особи.

Дозвіл на перепоховання був дивним у поліційній імпе­рії, де всі переміщення контролювалися.

Участь народу, студентської молоді й священиків у перепохованні гнаного поета була несподіванкою.

Таємницею залишалася причина переслідувань, спра­ва Кирило-Методіївського братства, захована в секретних жандармських архівах.

Преса нічого не пояснювала, вісті поширювалися у чут­ках. Отже, не дивно, що леґенда скидалася на євангельський сюжет:

Надходить та дата,

Коли він вже вийшов з могили,

Коли він у буйнім розмаї

Поплив у травневому вирі

В той край, де його «скоренили».

Бо справді, слова

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні

– звучали правдиво.

Який слід, коли дитинство пройшло в бур’янах, в Укра­їні він був мандрівником і рідким гостем, ніколи не мав ні своєї хати, ні сім’ї. Здавалося, його і скореняти не треба, бо ж і кореня не було видно, і слідів не лишилося.

Аж тут, наче в казці: зросло там, де не сіялося. Рідня роз­ширилася на всю Україну, а Кирилівка підтвердила істину, що «нема пророка у себе на батьківщині».

Заборонені твори не з’явилися, але всі чули то «Катери­ну», то «Причинну», то «Заповіт» і зберігали його слово, як таємне вчення.

Спам’яталися й жандарми, коли побачили, що могила поетова десь далеко на горі за Каневом – це не дивацтво: вона стає місцем паломництва, як національна святиня!

Вже пізно до тями

Прийшли і його здоганяли,

Глушили і плутали в сіті.

А він все те зносив, свавільний

І вільний, як вітер.

Цей клопіт мали і царські жандарми, і совєтські жандар­ми. Хоча комуністи спробували перелицювати Шевченка на свого агітатора, і багато горопашних землячків повіри­ло, що «і мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій» – то Шевченко мав на увазі СССР. Але і ЦК, і ҐПУ, і НКВД, і КҐБ не мали ілюзій щодо Шевченка і залишали його під пиль­ним наглядом. Тож не дивно, що вони то «вшановували» Шевченка за текстом виступів Хрущова або Корнійчука, то в крутіші часи збиралися на день народження Шевченка, щоб послухати про вчення тов. Сталіна і національну по­літику, то взагалі розповідали про «культурний розквіт на­родів у сім’ї вольній, новій».

Крізь ту словесну павутину пробивалося тільки прізви­ще Шевченко. Влаштування ще одного свята, 22 травня – це вже виходило за межі їхнього терпіння…

Тим більше, що молодь 60-х років справді говорила сло­вами Шевченка про «тюрму народів», де «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує», і всі все розуміли. Бо тільки словами визнаного клясика можна було говорити про речі важливі й глибокі. Але, мабуть, ніде так не стежили за прихильниками пое­та, як у Київі. До 22 травня готувалися оперативні служби КҐБ і скла­дали списки тих, кого треба попередити: «не приходити до пам’ятника Шевченкові – це у ваших же інтересах».

Викладачів університету залучали до профілактичної роботи. Міліція розставляла арештантські «воронки» для тих, що будуть затримані. Деяким особам на 22 травня да­вали відрядження за межі Київа. Усе це трохи нагадувало того ведмедя, який вирішив охороняти ялину, щоб її не зрубали, і так сперся об неї, що повалив із коренем…

Потім стали в цей день приводити різні «хорові колек­тиви» до пам’ятника. Але самодіяльне дійство стихійно по­чиналося після того, як згорталося казенне.

Студенти боялися приходити, але соромилися не при­йти 22 травня.

Кожен рік мав свою історію зіткнення молоді з владою, пильною і наляканою.

Нинішні покладання вінків і виступи біля пам’ятника поетові наводять на думку, що Шевченко цього взагалі не помічає, а щось своє думає. Фронт боротьби перемістився на якісь невидимі пара­лелі. Таке враження, що поет не до юрби звертається, а до кожного:

Борітеся – поборете

Вам Бог помагає!

За вас правда…

Або нагадує:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра.

Або припам’ятовує:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя…

Декому здається, що його нині вже не чують. Але завжди були і завжди будуть ті, які чують…

Історія з виконанням першої частини «Заповіту» така багата гострими і дивними сюжетами, що їх цілком достат­ньо для заснування народного свята 22 травня.

А от друга частина «Заповіту» тривожила колись, три­вожить і тепер, бо в підґрунті нашого національного життя постійно нагромаджується вибухова сила. На поверхні ж – піна часу і метушаться різновиди тих самих героїв сезону, яких застерігав поет:

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тільки, щоб панувать…

Євген Сверстюк.

Tags:
No comments yet.
You must be logged in to post a comment.