«ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, вижив і залишився незламним

У Полтаві відбулася прем’єра фільму про льотчика Івана Даценка, який став вождем індіанського племені
В українському кіно – довгоочікувана прем’єра. Художню стрічку, романтичну баладу Михайла Іллєнка, яку знімали 5 років, нарешті почали презентувати у кінотеатрах. “Той,ХтоПройшовКрізьВогонь” – перший вітчизняний фільм, який офіційно виходить у міжнародний кінопрокат. Протягом року стрічку покажуть в усіх містах України. А ще в США, Канаді, Аргентині та навіть Мозамбіку.
З кінопрем’єрою режисер, актори та продюсер завітали і до Полтави, де 26 січня у кінотеатрі «Конкорд» презентували стрічку «голодним» на українські фільми глядачам. Для полтавців свято емоцій і гордості за український кінопродукт (фільм було знято виключно українською знімальною групою на українські кошти та силами українських кіновиробників!) мало стати взагалі подвійним, адже в основі сюжету – історія нашого земляка родом із села Чернечий Яр, що неподалік Диканьки, Героя Радянського Союзу, льотчика авіації Івана Даценка. Фільмові і його творцям після перегляду стрічки довелося «пройти крізь вогонь» глядацької критики полтавців, бо їм дуже вже хотілося, щоб фільм був у найменших деталях прив’язаний до нашого краю. У когось викликала сумніви українська мова, яку сценаристи вклали у вуста героїв, нібито вона зовсім не схожа на ту, якою розмовляють на Полтавщині.
«А мені дуже сподобалось, як на тлі інших мов звучить українська. Це просто кайфово!» – виходячи з кінозалу, захоплено говорить подрузі світловолоса дівчина 17-ти років (у фільмі звучало кілька мов – українська, російська, англійська, татарська). Хтось засумнівався у доцільності використання пісні «Била мене мати березовим прутом…», якою головний герой відлякував вовків, ніби то вона ніколи не була «полтавською» і навряд чи сам Даценко чув її у ті часи. А для когось щемливе «етно» таки перегукувалось із серцебиттям. Коли чуєш мелодію, на якій виховувались твої прадіди, і на підсвідомому рівні відчуваєш неабияку спорідненість. Отож кінокартина викликала неабиякі суперечки «по-полтавськи». Ба навіть більше. Дехто заявляв, що фільм жодного стосунку до Івана Даценка немає і заснований аж ніяк не на реальних подіях, як його охрестили режисери. Але ж фільм є художнім, а не документальним, до того ж, Іван Даценко є лише прототипом Івана Додоки, головного героя стрічки, якого чудово зіграв актор Дмитро Лінартович. На цьому неодноразово наголошував сам Іллєнко.
Племінниця Івана Даценка, полтавка Ольга Рубан, котра теж завітала на прем’єру, зізналася: «Єдине, що дофантазували сценаристи, це історію кохання. Іван був вільним хлопцем, а оженився вже на індіанці. Вона народила йому чотирьох дітей».
Канадських родичів пані Ольга ніколи не бачила.
Тож кожен глядач залишився при своїй думці. Що ж, будь-яка стрічка заслуговує на критику. Та, як на мене, хороший фільм має передусім чогось повчати. Режисер Михайло Іллєнко говорить, що найбільша «українська нотка» у фільмі – не мова, не рифи української історії, через які непомітно для глядача проходять персонажі, не вишиті сорочки і соняхи у глеку, а уміння виживати і залишатися незламним, як наш герой, берегти прадідівські ікони і відчувати спорідненість із тими ж лелеками! Тож, погодьтеся, повчитися є чому.
Для мене є ще один каталізатор «якісного» фільму – якщо під час перегляду по обличчю хоч раз мимоволі потече сльоза. Бо щось та зачепить десь отам, глибоко, і… Вона таки була, та чортова сльоза. І не лише у мене. Повірте, я спостерігала за 40-річними солідними дядьками, які сиділи поруч у сусідніх кріслах і підносили пальці рук до очей. В епізодах, коли син Додоки залишився без матері; коли головний герой дізнається, що його дружину вбито; коли лелеки, повертаючись в Україну, перетинають лінію фронту і гинуть, і лише двох проводить на рідну Полтавщину крізь вогонь зеніток льотчик Додока…
З режисером фільму Михайлом Іллєнком, генеральним продюсером Володимиром Філіпповим та акторами Дмитром Лінартовичем і Віктором Андрієнком, який зіграв роль підполковника Смирнова, полтавські журналісти мали змогу поспілкуватись відразу після перегляду стрічки.
Михайло Іллєнко розповів, що задум створити фільм на основі реальної історії дуже давній: «Ще 1967 року, коли приїхала до нас делегація із Канади і дізнались про цю історію люди, у мене з’явився такий задум. Це було сенсацією, проте були радянські часи, і тоді про Героя Радянського Союзу в пір’ї неможливо було зняти фільм».
До речі, з фільмом пов’язано багато неймовірних ситуацій. Недарма село Чернечий Яр біля Диканьки, епіцентру чудасій і фантастики, і не лише за творами Гоголя.
«Одного разу ми з оператором Юрієм Гармашом, який родом із Великих Будищ (село під Диканькою), коли знімали документальні кадри в тій місцевості, пішли до Ворскли. Того року літо було дуже спекотним, навіть на пляжі нікого не було. Ми почали говорити про Івана Даценка. Аж бачимо –  неподалік сидить якийсь чоловік. Потім підходить до нас і каже: «Вибачте, я чую, що ви про мого родича розповідаєте?». Я спочатку думав собі – ну як так може бути? Величезний луг, на якому троє людей! Спочатку навіть не повірив цьому чоловікові. Тоді розговорились… Кажу йому – ну, хати Даценка, мабуть, уже й немає? А він: «Чому немає? Пішли”. Коли ми під’їхали до хати – це було неймовірно й дивно. Тільки в цих полтавських краях такі речі можуть траплятися», – говорить Михайло Іллєнко.
Виконавець головної ролі Дмитро Лінартович зізнався, що зніматись у картині було непросто: «Складнощі були в усьому, бо кожен дубль, кожна сцена  потребували затрат. Проте я люблю свою роботу, до кожного кадру ставився з любов’ю, віддавався сповна», – розповів Лінартович журналістам.
У фільмі звучить українська народна пісня «Тарілочка» в обробці гурту «ДахаБраха», яка гармонійно перекликається з індіанськими мотивами.
«Існують певні культові речі фолько, які поєднуються та перекликаються у різних культурах», – пояснив Віктор Андрієнко.
Крім племінниці Ольги Рубан, на прем’єру завітав і троюрідний брат Івана Даценка Георгій Титаренко. Також приїхала ціла громада з Диканського району.
На виробництво фільму було витрачено близько 16 млн. гривень, 10 млн. з яких профінансувала держава, решта – кошти продюсера та меценатів.
Стосовно того, чи окупиться ця сума, генеральний продюсер Володимир Філіппов відповів так: «Сьогодні заробляти на українському кіно в кінотеатрах неможливо».
У 2013 році стрічку Михайла Іллєнка “Той,ХтоПройшовКрізьВогонь” номінуватимуть на “Оскар”.

Тетяна Назаренко.

Tags:
No comments yet.
You must be logged in to post a comment.