Геноцид… Лінгвоцид… Що далі?

Нації вмирають не від інфаркту.

Спочатку їм відбирає мову.

Ліна Костенко

У рік двадцятиріччя незалежності України знову хочеться повернутися до наболілого – до стану рідної замученої солов’їної. Немає жодної європейської країни, де мова етнічної меншини набула б такого поширення, що й державна мова, а державна поступово набувала б статусу мови меншості населення. Можна стверджувати, що в Україні відбувається масовий лінгвоцид.

Лінгвоцид (мововбивство) – це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації. Кінцева мета його – не фізичне винищення певного народу (як, наприклад, Голодомор-33), а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти.

Лінгвоцид української мови має довгу історію: через заборону української мови чужою державою, через приниження статусу й престижу мови, через оголошення мови неприродною, через «зближення» і уподібнення, через ставлення до носіїв мови, через освіту, через демографічну політику, через привілеї для панівної мови і її носіїв, через «свободу вибору» мови, через звуження соціальної приналежності мови.

Ще на зорі незалежності України ми закликали діяти за принципом «братолюбія»: хай єврею живеться краще в Україні, ніж в Ізраїлі; полякові – ніж в Польщі; росіянинові – ніж в Росії. Цього шляхетного принципу інтернаціоналізму ми дотрималися. Жаль одного – за той час, доки ми втілювали в життя режим найвищого благоустрою нацменшинам, динаміка вимирання української нації неухильно зростала. Хто ж поважатиме народ, який дозволяє зводити себе до рівня нацменшин?

І сьогодні багато розмов про права нацменшин. Правда, виникає питання: про які національні меншини йдеться? Де вони зафіксовані? Найперше це повинно бути задокументовано в паспорті. А що у наших паспортах? «Громадянин України». А де поляк, білорус, румун, росіянин, циган?.. Знаємо, що в Україні проживають представники більш ніж 110 національностей. Але якщо національність ніде не зафіксовано, то звідки відомо, скільки людей тієї чи іншої національності компактно проживає в різних регіонах України?

Опиратися на перепис населення? Абсурд. Якщо в жодному документі не зафіксована приналежність до якоїсь нації, то чому при опитуванні не назвати будь-яку? А можна просто насміятись над самим процесом перепису. Відсутність графи в паспорті про національну приналежність призвела до створення незрозумілого конгломерату – громадяни України, а інших націй і народностей просто не існує.

Українську мову давно і вперто вбивали – це і знаменитий «валуєвський циркуляр» (1863 р.), і «Емський указ» (1876 р.), і масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР (1939 – 1941 р.р.), каральні акції органів НКВД СРСР проти українських сил опору, в процесі яких вбито понад 150 тисяч бійців ОУН–УПА, заарештовано понад 100 тисяч і депортовано до Сибіру понад 200 тисяч осіб із західних областей України (1944 –1955 р.р.), умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР у Києві (1964 р.), постанова ЦК КПРС про посилене вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури (1983 р.). Мовознавців-україністів було вимордувано ще в сталінські часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців, в тому числі лінгвістів, серед яких академік А.Кримський, професори Є.Тимченко, О.Синявський, О.Курило, вчені Г.Голоскевич, Ф.Шумлянський…

Часи, слава Богу, змінилися, проте мало змінилися люди. Ще й сьогодні у більшості спрацьовує «синдром молодшого брата». Тема про мову стала знову актуальною. І знову хвилюються національно свідомі, і знову (уже вкотре) з’явився блиск надії на реванш у прихильників «єдіної і нєдєлімої». Чому так? А тому, що спостерігається повне ігнорування на всіх рівнях (і найперше – органами державної влади) Закону України про мови. Жодна кар’єра, жодне просування по службі, жоден успіх не потребують знання української мови. В якій ще державі прем’єр-міністру дозволено «ботати по-азаровскі», зневажаючи державну мову?  Більше того, оскільки середні і вищі заклади освіти в Україні готують переважно фахівців зі знанням російської та повним незнанням української мови, то виходить, що ми своїм коштом готуємо кадри для Росії. Чи підрахує хтось збитки держави тільки від цього – як прямі, так і опосередковані?

Сучасне становище української мови у Незалежній Українській Державі є дуже невтішним. Так склалося з давніх часів, що для українців поняття «рідна мова» стояло поруч з поняттями «воля», «незалежність», «державна і національна ідентичність». Здається, сьогодні маємо все, за що боролися наші волелюбні предки: маємо свою Незалежну державу. На початку нашої незалежності відчувалося, що народ став більше говорити своєю мовою. Але це минулося дуже швидко. І зараз гостро стоїть проблема впровадження державної української мови в усіх державних установах України, зокрема у Верховній Раді, де більшість «слуг народу» розмовляють іноземною, ба навіть не іноземною, а власнопридуманою, викрученою і перекрученою. Якщо люди за роки незалежності не здатні вивчити українську мову, то вони не мають права займати відповідальні посади в органах законодавчої і виконавчої влади. Потрапивши туди, просто не розумієш, в якій країні перебуваєш. Те ж саме можна сказати і про представників України, котрі працюють за кордоном, у посольствах, консульствах і там розмовляють російською мовою. Невже нашому уряду приємно компрометувати себе перед світом? Гидко чути брехню, що «українська мова настільки важка, що нею не можуть оволодіти навіть українці». Росіяни і зросійщені українці (яничари) безсоромно збирають підписи, щоб надати російській мові статус державної. Це завуальована спроба остаточно зрусифікувати Україну, накинути українцям мову чужої нації. Такий результат спостерігається у Білорусі, де з прийняттям закону про статус російської мови як державної народ втратив права своєї мови: в установах чути лише російську мову, люди поволі відходять від своєї рідної мови.

«Руйнування мови – основи національної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед народом», – зазначав А.Мокренко. Засилля літератури іноземною мовою (з кожних 59 книг, які видаються в Україні, лише 1 – українською мовою), лотки і газетні кіоски «засипані» знову ж таки іноземною пресою. Звичка?

Політика зневаги до української мови особливо відчувалася за президентства Леоніда Кучми, який так і не спромігся оволодіти українською мовою, а перша леді Людміла (на щастя, уже екс) щедро запрошувала гастролерів-русифікаторів.

Ця ж ситуація, але ще у гіршому варіанті, спостерігається сьогодні. Прагнучи знищити залишки гідності українця, депутати вигадують мовні закони, які заперечують елементарну логіку. Перед кожними виборами розпочинається вереск про “утиски російської мови”. Певно, щоб знайти прихильників серед представників інших національностей, влада пропонує закон про регіональні мови. Тобто кожному українцю (щоб не ображати почуттів тих, хто проживає тут давно, але, користуючись благами, наданими державою, так і не вивчив, мабуть, зневажаючи, українську мову) необхідно вивчити і словацьку, і чеську, і польську, і ще Бог знає яку, але доведеться забути рідну. В такому випадку, на думку теперішньої влади, проживання нацменшин в Україні буде щасливішим, а спілкування з українцями не ображатиме їхньої національної гідності. Якщо врахувати, що в Україні проживає 110 національностей, то жити стане веселіше.

А нині в Україні створені якнайсприятливіші умови для забезпечення національно-культурних потреб саме російської меншини. У нашій державі проживає 10 млн. росіян. І в нашій же державі для них є 3500 російських шкіл, 7500 парафій та храмів православної церкви Московського патріархату, театри, кінотеатри, преса, телебачення тощо. Росіянам в Україні живеться непогано, а якщо врахувати толерантність, терпимість, гостинність українців, то зрозуміло, чому ніхто з росіян не поспішає до Росії.

Українська мова оголошена державною – і знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А насправді крикунам потрібно одне: як би, живучи в Україні, не вчити української мови і не користуватись нею. Цікаво, чи приходить кому-небудь у голову подібна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд? Чому не обурюються колишні громадяни колишнього СРСР, наприклад, у США чи Канаді, коли їм, щоби влаштуватися лікарем чи вчителем, доводиться складати екзамени з англійської (у Канаді – англійської і французької) мови?

Українська мова – друга за мелодійністю після італійської, надзвичайно багата, квітуча, красива, повна в плані засобів висловлення, передачі думок, відтінків. Українська мова не пріоритетна, а обов’язкова для кожного громадянина України. Бо який же то громадянин без знання мови корінної нації? А мова – то і є імунітет нації. Втративши мову, втратимо себе. І не варто рівнятися на так званих державних мужів, бо у них свої закони (які для них, як дишло). А після Геноциду-33 та лінгвоциду у Незалежній Україні наші внуки можуть втратити найсвятіше…

Tags:
No comments yet.
You must be logged in to post a comment.