ТЕРНОВИМ ШЛЯХОМ САМВИДАВУ

Сер 9, 2010 | Posted by | Filed under Суспільство

Монографія Олеся Обертаса “Український самвидав: літературна критика та публіцистика (1960-і — початок 1970-х років)” — перша системна спроба дослідити самвидав, світове за масштабами й універсальне за призначенням явище, яке, вважає дослідник, “лежить на перетині багатьох наук: літературознавства, мовознавства, історії, психології, суспільствознавства, політології, культурології тощо”. Воно породжене відвертим протестом вільнодумців, дисидентів проти автократичної держави, де все тримається на тотальній комуністичній ідеології, яка охоплює всі сфери приватного і суспільного життя, заперечує минуле і теперішнє в ім’я великого і світлого майбутнього, постулює потребу перебудови суспільства, скасування цінностей і заміну їх новими, проголошує створення “нового суспільства” і “нової людини”, цілковито підпорядкованих інтересам держави.

Що й казати, тема злободенна з кількох поглядів. По-перше, феномен самвидаву в українському літературознавстві розглянуто вперше. По-друге, автор використовує велику джерельну базу: матеріали Музею-архіву українського самвидаву при видавництві “Смолоскип”, матеріали Архіву КДБ, Архіву відкритого суспільства (Угорщина), суспільно-політичної організації “Меморіал” (Росія), Центру сучасних історичних досліджень (Німеччина), “Карта-центру” (Польща), Архіву Кестонського інституту (Великобританія), Міжнародного інституту соціальної історії (Нідерланди), Чеського документаційного центру та ін. і повертає до скарбниці національної літератури низку невідомих творів письменників-дисидентів, багато найрізноманітніших документів, що стосуються їхньої творчості. По-третє, як директор Музею-архіву українського самвидаву Олесь Обертас консультується з дослідниками національного самвидаву багатьох країн, отже, дістає цінні документи “з перших рук”, підтримує тісні контакти з учасниками опозиційного руху 1960—1980-х років: Юрієм Бадзьом, Миколою Горбалем, Богданом Горинем, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком та іншими. По-четверте, це дослідження вносить суттєві корективи в розуміння історико-літературного процесу 1960-х років в Україні, де чимало місць нез’ясованих, безліч міфів, неточностей тощо.
У Вступному слові обґрунтовано вибір теми, її актуальність, з’ясовано міру вивченості проблеми й історію питання, окреслено мету і завдання роботи та окремі методи їх втілення, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів.
У першому розділі “Суспільно-політичне коріння й історичне місце українського самвидаву в літературному процесі 1960-х років” автор з’ясовує термінологічний інструментарій свого дослідження і простежує генезу “самвидаву” й “тамвидаву” на прикладі української літератури Х—ХХ ст. На підставі праць різних дослідників він висловлює здогад, що прообразами самвидаву могли бути ґрафіті на стінах Софійського собору про мир на Желяні Святополка Ізяславовича, Володимира Мономаха й Олега Святославовича (ХІ—ХІІ ст.), апокрифи Данила Заточника, інвективи Івана Вишенського, деякі твори Григорія Сковороди та інше.
Це питання в нашій науці до кінця не з’ясоване, до цього ряду можна додати праці Кирила Туровського, написані в затворництві, писання “ожидовілих”, “Камінь віри” Стефана Яворського та інші, або ж творіння тих діячів культури і філософів, які засновували друкарні й у них друкували власні твори (щось на кшталт “самвидаву”): Павло Русин, Шимон Шимонович, Йов Княгиницький і т. ін.
Олесь Обертас спростовує стереотип, що неологізм “самвидав” походить від російського слова “самсебяиздат”, яке вперше у повоєнний час використав поет М. Глазков у рукописних книжечках, і документально доводить, що в Україні це явище позацензурної творчості бере початок від книжки “Ave Maria” Івана Багряного.
З любов’ю і пієтетом автор пише про внесок у самвидав Тараса Шевченка, його “захалявні книжки” як знак протесту людини “без права писати і малювати” проти царизму. Щоправда, в книжці упущено таке явище, як самвидав Миколи Зерова, маємо на увазі його збірку “Сонети і елегії”, присвячену Сергієві Єфремову, яка була підготовлена 1922 р. у Баришівці.
Дослідник з’ясовує історичні причини появи самвидаву в Україні в 60-их роках. Тотальна комуністична ідеологія вважала себе за найвище втілення щастя і блага, утверджувала монополію на істину і правоту, свої “реформи” проголошувала “задля блага народу” навіть тоді, коли діяла проти волі народу, переслідувала інакодумство, посідаючи місце квазірелігії, не доступної для критики й раціонального аналізу. Влада опинилася в руках однієї партії, під одним лідером. Відбулося вражаюче зрощення правлячої партії з державним апаратом, суспільство одержавилося, заборонено інші партії та “непокірні” громадські організації, нівельовано роль права, закону, партійно-державний апарат налагодив монопольний контроль над політичною владою, економікою, культурою, засобами масової інформації.
У таких умовах, на думку Олеся Обертаса, й народжується політична опозиція, постає самвидав як головна інфраструктура руху опору, формується позаофіційна література, зокрема українська літературна критика й публіцистика. Молодий учений слушно зауважує, що українська літературна критика й публіцистика 60-х, дисидентський рух та український андеґраунд пов’язані із самвидавом неофіційними виставками, нелегальними концертами, він охоплює не лише літературу, а й кінематограф (“Тіні забутих предків” С. Параджанова, “Ніч на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою” Ю. Іллєнка), українську музику (В. Сильвестров, Л. Грабовський, В. Губа, Є. Станкевич, М. Скорик, В. Загорцев), живопис (А. Горська, О. Заливаха). Можливо, залишається нез’ясованим, як український андеґраунд уписується в європейський, в світовий контекст і чи має він стосунок до теорії бунту, розробленої філософами Франкфуртської школи. Згадаймо, що саме їхні ідеї призвели у 60-х роках до хвилі національно-визвольних рухів і студентських заворушень у Західній Європі, США та Японії.
Другий розділ “Від традиційного “культурництва” до політичного протесту (літературна критика та публіцистика українського самвидаву 1960—1972 років)” значно розлогіший за перший: він містить три підрозділи із кількома підпунктами. У ньому порушено цілу низку проблем: нові віяння в літературній критиці та публіцистиці в часи хрущовської відлиги, зрушення у царині літературної критики (кінець 1950-х—початок 1960-х років, підцензурна публіцистика самвидаву як невід’ємна складова літературного процесу 1960-х років, три “скали одвертости” літературної критики та публіцистики, зародки українського самвидаву (1960—1962 рр.), від мовно-літературної проблематики — до суспільно-політичного протесту (1963—1965 рр.), захист української мови та культури як найболючіша тема самвидаву, боротьба за громадянські свободи й права в українському самвидаві (1963—1965 рр. ), “усний” самвидав як одна з форм поширення позаофіційної інформації, самвидав 1965—1972 років у формі існування альтернативної культури та літератури, “перша хвиля арештів” 1965 р. — імпульс до відкритого протистояння в політиці самвидаву, національне питання та національна політика СРСР на сторінках публіцистичного самвидаву другої половини 1960 років, перші “антології” дисидентського руху, радикальна течія політичної самвидавної публіцистики, інформаційно-протестний самвидав, “фаховий” літературно-критичний і науковий самвидав, “Український вісник” як перший самвидавний журнал. Тобто до другого розділу входить 16 важливих питань.
Привертає увагу й те, що монографія має історичний ухил, у ній більшу увагу приділено історії самвидаву, а не проблемам літературної критики й публіцистики. Окремі питання літературної критики й публіцистики (художньої майстерності, принципи критичного аналізу, індивідуальність художника, жанри та інше) висвітлено побіжно. Тут було б цікаво, наприклад з’ясувати проблему авторства — зумисної анонімності або ж підписування творів прізвищами друзів і знайомих, як це робив В. Стус, чітко проаналізувати систему жанрів тодішньої критики і публіцистики, зрештою, порівняти редакції творів, надрукованих у самвидаві й тамвидаві, із авторизованими версіями тих самих творів, опублікованих пізніше.
У монографії зібрано й осмислено багатий матеріал. Текст засвідчує глибоку обізнаність автора з історією дисидентського руху і запровадженням самвидаву. Беззаперечне достоїнство праці — глибокий аналітичний підхід до причин виникнення й поширення самвидаву, здійснено проблемно-тематичний і хронологічний зріз самвидавних документів, окреслено еволюцію мислення самвидавних авторів. Визначено роль і місце літературної критики і публіцистики самвидаву в тодішньому історико-літературному процесі.
Уведено в обіг значний пласт архівних матеріалів, цікаві вкраплення маловідомого діаспорного матеріалу. Такий підхід робить монографію теоретично сконденсованою й інформаційно насиченою, і водночас пунктирно накреслює можливі вектори подальших досліджень задекларованого кола проблем.
“Слово Просвіти”

Tags:
No comments yet.
You must be logged in to post a comment.