Просвіта

Якось, перебираючи домашній архів, я натрапила на клаптик старої полтавської газети, датованої 25 січня 1937 року. На ньому було фото моєї мами Ганни Іванівни Вовк і сестри Ніни — учасників обласної, а згодом — Всесоюзної олімпіади самодіяльного мистецтва в Москві. Обидві були премійовані. Мама співала українські народні пісні, а Ніна танцювала гопак.
А на зворотній сторінці цієї газети були надруковані спогади одного з полтавців, котрий у 1919 році брав участь у партизанському русі проти денікінців. Текст, ясна річ, увесь не зберігся. Ось що мені вдалося прочитати:

читати далі…

Хоча фактично стартував він ще вчора. Причому не лише традиційним торжищем — розважальна програма для «перших хоробрих» почалася о 18 годині. Водночас спека таки внесла певні корективи у приготування, і якщо раніше частина підприємців і народних майстрів «заселяла» Жабокрицький майдан ще з вихідних, то цього разу «рух» на ньому почався фактично з понеділка: «підсмажуватися» на палючому сонці зайвих два–три дні охочих не знайшлося. До речі, «поправку» на спекотну погоду й «польові» умови ярмаркування фахівці–медики радять робити усім, хто має проблеми зі здоров’ям. Бо ж, погодьтеся, тепловий удар зовсім не той «сувенір», за яким хотілося б вирушати на велелюдне дійство. І хоча його розпорядники обіцяють додаткові пункти медичної допомоги, про зручний одяг, бодай мінімальні запаси рідини і найелементарніші засоби захисту від прямих сонячних променів кожен має подбати сам.

читати далі…

На День Незалежності у рідному селі Ярослави Стецько відкриють        меморіальний музей

24 серпня у селі Юшківці, що на Львівщині, відкриють Музей голови проводу ОУН, засновниці Конгресу українських націоналістів та народного депутата   України трьох скликань легендарної Ярослави Стецько. Вона була дружиною Ярослава Стецька — соратника Степана Бандери; її чоловік очолював  Антибільшовицький блок народів і був головою проводу бандерівського крила  ОУН. Пані Слава після смерті чоловіка очолила АБН i долучилася до організації  Європейської Ради Свободи. У своїх переконаннях вона завжди була твердою і  послідовною, тому після здобуття Україною незалежності повернулася на  Батьківщину. У Юшківцях Ярослава Стецько вчителювала в міжвоєнний час. Тож музей розташують у колишньому приміщенні місцевої школи.

Нагадаємо, 2010 рік Львівською обласною радою було проголошено роком Ярослави Стецько — адже саме цього року їй виповнилося б 90. За інформацією «УМ», до участі у створенні музею долучився голова Львівської облради Мирослав Сеник. Окрім того, планується створення музею Ярослави та Ярослава Стецьків у Києві.

Антін БОРКОВСЬКИЙ “УМ”

Загреб: дух автентики

Нині, проїжджаючи в Києві повз кінотеатр «Загреб», згадуватиму це місто, як загалом гостинну й самобутню Хорватію. Чому я тільки зволікала з відвідинами цього краю? Загреб у мене відтепер асоціюється з платанами, модринами, тисом червоноягідним — усі ці дерева й кущі повсякчас зустрічаються в столиці Хорватії, а також у Будапешті та нашому Ужгороді.

Місцева гід пані Ясміна спершу повела нас на Центральне кладовище, яке, за її словами, вважається другим за красою у Європі. Воно було побудоване за проектом Германа Болле в 1873 році. Ось високий мур, по внутрішній бік якого — аркади з похованнями, що засвідчені мармуровими плитами з викарбуваними іменами. На центральному місці — могила колишнього президента Хорватії Франьо Туджмана. Неподалік гробівець «тайкуни»: так хорвати у просторіччі називають своїх скоробагатьків, поєднуючи в одному слові «тайну» і «куну», національну грошову одиницю. Нині така мода: чимало багатіїв облаштовують собі розкішні посмертні пам’ятники ще за життя. І в нас немало такої дивовижі — наприклад, у Львові, на сумно–славетному Личакові…

читати далі…

Перша виставка експонується у Кіровоградському обласному художньому музеї, другу минулого тижня відкрили у київському Національному музеї літератури. Експозиція із гучною назвою «Присвячую моїй сонячній Україні…» умістилася у невеличкій кімнаті на третьому поверсі музею. 18 квадратних метрів наповнені звичними експонатами: книги Винниченка, перевидані за часів незалежності або у 1920–ті роки, листи, фотографії (особливо багато з французького Мужена, де письменник провів останні роки життя), візитки, автографи, на стінах — олійні картини, здебільшого пейзажі, які особливо вдавалися художнику, менше портретів. Серед експонатів, що привертають увагу, витримка з листа Григорія Косинки: «Передаю Вам на підставі дописів у газетах таке: у Донбасі, де одна бібліотека закупила зразу 300 примірників «Сонячної машини», стоїть велика черга на книжку. Коротко: читач наш, виходить, має добрий смак». Ще з цікавого — лист від харківського видавництва «Рух», котре в 1928 році запевняло письменника, що платить йому неймовірні гонорари: «200 карбованців за аркуш не одержує ні один український письменник». Хочеться читати й знати про Винниченка більше, але 18 квадратних метрів — невеликий простір…

читати далі…

Монографія Олеся Обертаса “Український самвидав: літературна критика та публіцистика (1960-і — початок 1970-х років)” — перша системна спроба дослідити самвидав, світове за масштабами й універсальне за призначенням явище, яке, вважає дослідник, “лежить на перетині багатьох наук: літературознавства, мовознавства, історії, психології, суспільствознавства, політології, культурології тощо”. Воно породжене відвертим протестом вільнодумців, дисидентів проти автократичної держави, де все тримається на тотальній комуністичній ідеології, яка охоплює всі сфери приватного і суспільного життя, заперечує минуле і теперішнє в ім’я великого і світлого майбутнього, постулює потребу перебудови суспільства, скасування цінностей і заміну їх новими, проголошує створення “нового суспільства” і “нової людини”, цілковито підпорядкованих інтересам держави.

читати далі…

Небо (літературне) у клітинку

Отже, таємну справу на М.Хвильового відкрито 1927–го. 1933–го він застрелився. Але справа поповнювалася далі й була закрита лише 1955–го. Це свідчить не лише про інерційність державної машини, а й про ту високу хвилю, що здійняв письменник в інтелектуальному просторі України (Микола Фітільов — справжнє ім’я М.Хвильового, який, як ніхто, матеріалізував своє псевдо). Настільки високу, що його гасло «Геть від Москви! — Дайош психологічну Європу!» актуальне донині.

І не варто цей заклик зводити лише до літературного контексту. Радше було навпаки. Під кінець 1920–х будь–яка політична полеміка стала неможливою, а головних дискутантів — Троцкого, Бухаріна, Зінов’єва та Камєнєва — знищено. Єдиною шпариною, крізь яку просочувалися роздуми над фантасмагорією тогочасного буття, лишалася література. І М.Хвильовий використав цю можливість повною мірою.

Його публіцистика хіба на перший позір є суто літературною полемікою. Направду це рефлексії над крахом Великої Червоної Ілюзії, де автор із подивом усвідомлює, що чується «не так комуністом, як комунаром». Далі — більше: й комунарські ідеали Французької революції чим далі виразніше постають у своїй жахливій логіці. «Улас Самчук мотивував самогубство Хвильового так: «Це був останній з могікан одної ідеї, за яку він сам себе покарав розстрілом», — читаємо у книжці.
читати далі…

До 70-річчя від дня народження Івана Сокульського (1940-1992)

 Постать Івана Сокульського продовжує привертати до себе увагу. По-перше, як прекрасного поета, інтимна лірика якого бен­тежить душу, а громадянська поезія вселяє сили, не дає зневіри­тись. По-друге, як визначного громадського діяча, дисидента, що ціною власного життя виборював право, для себе і всіх, бути украї­нцем, мати власну державу – незалежну Україну. Особа поета і громадянина викликає зацікавленість у середовищі інтелігенції, студентства, і не лише напередодні чергового ювілею: про нього надруковані десятки статей в періодиці, філологи досліджують його поетичну творчість, а історики – дисидентську діяльність, Іванові Сокульському присвячують вірші, про нього знято фільм, на почат­ку нинішнього року Указом Президента України Віктора Ющенка поета нагородже­но орденом Свободи (посмертно).

читати далі…

Усі, хто коли-небудь мав із ним справу, мусили визнати, що він разюче не схожий ні на кого іншого, і не тільки портретно («З-під шапки вуса, мов шаблі стирчали, і у руці свої папери ніс…» – це сам про себе із сумовитим гумором у одній із поезій), а головним чином унікальною здатністю до безперервного інтелектуального і духовного пошуку, умінням піднестися над побутом, феноменальною здатністю впливати на світогляд ближніх. Ідеться про народознавця і культуролога, фольклориста і мистецтвознавця, поета і композитора, філолога і філософа Володимира Данилейка. Хорольсько-полтавського козака, шістдесятника, просвітянина, людину непересічної долі, вродженого, по-сковородинівськи мудрого навчителя, щедрого обдаровувача свіжих умовисновків, палкого проповідника української ідеї (і нехай собі злісні українофоби сичать, що її немає, бо не може бути, але ми-то знаємо, що вона була, є і буде, допоки височіє над Україною небесна блакить, повняться водами її ріки, колосяться хлібами її щедрі лани і народжуть наші матері синів і доньок, готових  сповідувати і відстоювати її у щоденному житті, як наш ювіляр). Редакція «Нашого слова» приєднується до щиросердних привітань. З роси і води, дорогий друже!

читати далі…