У зв’язку з відзначенням на державному рівні у березні 2014 року 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка хотілося б на сторінках «Вечірньої Полтави» розпочати шевченківську тему і нагадати краянам про деякі ініціативи полтавців щодо увічнення пам’яті Кобзаря у другій половині ХІХ на початку ХХ століття.
Відразу після смерті Шевченка ініціативу щодо вшанування пам’яті поета у Полтаві взяли на себе «громадівці» — частина місцевої національно свідомої інтелігенції, яка виступала за автономію України і активно займалася культурним просвітництвом серед народу. Саме вони («громадівці») весною 1861 року вирішили посадити у Полтаві дуб — живий пам’ятник Кобзареві; й очікували лише того дня, коли буде виконано Шевченків заповіт — поховати його «на Вкраїні милій». За інформацією журналу «Основа» «громадівці» здійснили свій задум і посадили Тарасів дуб 6 (18) травня 1861 року в приватному саду Гуссона, який знаходився за Тарапунькою, у тій частині міста, котра прилягла до Павленок. Як зазначав у своїх дослідженнях відомий літературознавець Петро Ротач, із плином часу пам’ять про Шевченків дуб почала стиратися, але ниточка не загубилася, і у травні 1963 року в Полтаві відбулося його друге урочисте відкриття. Цей природний пам’ятник і сьогодні залишається святинею для багатьох краян — прихильників творчості славетного поета.
Шевченкове слово на зламі ХІХ—ХХ століть було надзвичайно авторитетним серед різних прошарків населення, воно давало знедоленим надію на краще, надихало політиків і громадських діячів на рішучу боротьбу за своє національне визволення. Причому тривалий час одним із потужних осередків українофільства Полтавщини залишалося земство — виборні органи місцевого самоврядування. І це не було випадковим.
На початку 90-х років ХІХ століття Полтавське губерніяльне земство періодично проводило статистичний перепис населення, і ця робота була доручена відомому статистику Олександру Русову. Як статистик-професіонал та один із видатних українофілів, Русов запрошував на ці роботи (інколи сезонні) студентів Київського та Харківського університетів. Саме спілкування з народом допомогло тоді багатьом молодим людям глибше пізнати свою культуру, звичаї, традиції та зробило справжній переворот у їхніх душах: вони усім серцем потягнулися до Канева, до могили свого духовного батька. Деякі з них, молоді патріоти — Іван Липа, Михайло Базькевич, Микола Байздренко та Віталій Боровик — влітку 1891 року сіли на пароплав у Кременчуці й поїхали до Канева на Тарасову гору, де й заприсягнулися на вірність Україні. Перед порохом мученика-поета вони дали слово віддати своє життя заради визволення народу України від московського ярма, започаткувавши таким чином створення нелегальної політичної організації «Братство Тарасівців».
Джерела свідчать, що на зламі ХІХ—ХХ століть Полтава, попри нібито набутий статус оплоту російської слави, не була провінційним містом за кількістю симпатиків-українофілів. Періодично тут відбувалися далеко не містечкові заходи, які привертали увагу усієї української спільноти. На нашу думку, невипадковим є те, що саме під час відзначення Шевченківських днів 1900 року в Полтаві один із теоретиків національного руху Микола Міхновський виголосив свою відому промову, що була згодом оприлюднена окремим виданням під назвою «Самостійна Україна». У цій праці відомий правник аргументував право України на її «окремішність».
Після відкриття у 1903 році пам’ятника Івану Котляревському Полтава продовжувала притягувати до себе увагу української інтелігенції: все активніше тут стали проявлятися культурно-просвітницькі інституції, 1906 року розпочав виходити україномовний часопис «Рідний край», на всіх рівнях (у тому числі й у земстві) заговорили про вшанування двох шевченківських дат — 50-річчя від дня смерті та 100-річчя від дня народження Шевченка.
Першою винесла на розгляд громадськості питання про пам’ятник Шевченкові у Києві та збір коштів на його будівництво Золотоніська повітова управа Полтавської губернії. Але певний час справа гальмувалася, бо не було узгодженості позицій між Києвом, Полтавою та Золотоношею. Тож для координації дій між головними організаторами проекту восени 1908 року було створено об’єднаний Полтавсько-Київський комітет зі спеціальним статутом. Очолив його голова Полтавської губернської земської управи Федір Лизогуб, а до складу комітету, поміж інших авторитетних діячів того часу, увійшли: граф Микита Капніст, Григорій Коваленко, Григорій Маркевич, Панас Мирний, Лев Падалка (секретар), Григорій Ротмістров, Євген Сіяльський. Відтак основний тягар зі збору коштів ліг на Полтаву.
Сьогодні із відстані часу вражають масштаби проведених на початку ХХ століття заходів. Кошти збирали не тільки по всій Російській імперії, а й за кордоном, у тому числі Америці, Канаді, Бразилії. Серед жертводавців значаться відомі українські діячі: Микола Аркас, Олександр Олесь, Фотій Красицький, Дмитро Соловей, Андрій Ніковський, Сергій Шелухін та ін. Упродовж 1906—1913 років на цю шляхетну справу було зібрано кошти у сумі 50 тисяч рублів народних пожертв (на той час величезна сума), а про хід цієї кампанії періодично упродовж кількох років інформував громадськість всеукраїнський часопис «Рада».
Серед інших ініціатив Полтавського земства — підтримка могили Тараса Шевченка у належному стані. На її полагодження були асигновані відповідні кошти, створено фонд для нагляду та збереження могили. Тож нині можна лише пишатися тим, що полтавці виступали піонерами багатьох шевченківських ініціатив і своїми діями вкотре засвідчили любов і шану своєму духовному батькові.
На превеликий жаль, ця жертовна і трудомістка справа не мала щасливого завершення. Зібрані 50 тисяч рублів не були використані за своїм прямим призначенням. Із початком Першої світової війни збір коштів було припинено, а святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка — заборонено. Та попри заборони стримати хвилю народної любові до свого поета було неможливо ні за царату, ні пізніше за більшовиків. Хоча останні й змогли це використати сповна у своїх ідеологічних цілях.
Олександр БІЛОУСЬКО,
директор Центру дослідження історії Полтавщини, заслужений вчитель України;
Тарас ПУСТОВІТ,
заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка
Tags:
