Спеціальний документ під грифом “цілком таємно” готувався у білокам’яній ще наприкінці 1921 року, але основні його положення були викладені у Декреті ВЦВК лише 16 лютого 1922 року “Про порядок вилучення церковних цінностей, які знаходяться в церквах і монастирях”. Через три тижні в Україні з’явилася вже постанова ВУЦВК від 8 березня 1922 року “Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим”, яка не тільки продублювала основні положення згаданого декрету, а й внесла до тексту ряд уточнень. Так, приміром, на теренах УСРР вилученню підлягали не лише вироби із золота, срібла та коштовного каміння, а й із платини, слонової кістки; цінності мали вилучатися не лише з церков, але і з монастирів, молитовних будинків, синагог, мечетей… За задумом влади, приховування від опису дорогоцінних предметів мало каратися примусовими роботами терміном до одного року з конфіскацією всього майна релігійних чи церковних організацій.
читати далі…

15 травня 2012 року в приміщенні Верховної Ради України за сприяння та підтримки голови Полтавської “Просвіти”, народного депутата України Миколи Кульчинського відбулося відкриття виставки робіт полтавських художників Сергія Гнойового, Івана Новобранця, Ігоря Величка та Юлії Мохірєвої. Відкрив виставку голова Верховної Ради України Володимир Литвин. А Микола Кульчинський запросив присутніх оглянути роботи митців та долучитися до духовного пізнання української ідентичності, яка по-своєму присутня в кожній із робіт.
читати далі…

Три помпезних візити московського патріарха Кіріла в Україну протягом одного року [2010] відбивають, безумов­но, не лише його увагу до української православної пастви, котра, якщо йдеться про практикуючих вірних, за деякими даними чисельніша від пастви власне російської. Вони від­бивають також увагу московського істеблішменту до Укра­їни, тобто типологічно є тим самим явищем, що й участь московських політтехнологів в українських виборах, хам­ські послання президента Медвєдєва Ющенку, брудна анти­українська пропаганда в російських мас-медіях та активіза­ція платної і безплатної російської агентури в самій Україні.
читати далі…

Мамо моя рідна і єдина…

Мамо моя рідна і єдина,
Ластівко добра і теплоти,
Я для тебе був і є дитина,
І для мене найдорожча ти.

Доки в грудях буде серце битись,
Втратити тебе я так боюсь.
Я на тебе хочу надивитись,
За здоров’я Богу помолюсь.
читати далі…

НЕЩОДАВНО придбав книжечку ще неопублікованих щоденникових записів Олександра Довженка під редакцією Євгена Сверстюка, яку видав «Фонд 3000», що його очолює Катерина Ющенко. Ось слова, сповнені велетенського болю за український народ, за Україну, болю, який, вочевидь, уже недоступний і незрозумілий сьогоднішнім політикам та й більшості зденаціоналізованих, зрусифікованих українців – цієї трагічної спадщини 340-літньої російської окупації України. Отже, Довженко: «За даними, якими відає уряд, Україна втратила за час вiйни 13 мiльйонiв людей. I це, так би мовити, з оптимiстичною неточнiстю. Себто, коли ми додамо мiльйонiв 2-3, то навряд чи помилимось. До Сибiру ж вислали перед вiйною пiвтора мiльйона з Захiдної України, та й зараз висилають немало. Таким чином, Велика Удовиця втратила 40 вiдсоткiв дiтей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужi землi на вiчне блукання.
читати далі…

Зробивши свій внесок у перемогу донецьких олігархів, «образ шахтаря» сьогодні, схоже, завдає «удару у відповідь». Жахливе становище реальних робітників тамтешніх шахт, що дедалі наполегливіше дає про себе знати, виявляє ганебний зворотний бік регіонального капіталу. Прірву між ідеалізованим і справжнім Донбасом яскраво унаочнюють документальні стрічки про нього, зняті в останні роки іноземними кінематографістами. Соціальні контрасти, які можна приховати за пафосними гаслами в дусі соцреалізму про «гордість і трудовий внесок» краю, у цих фільмах лежать на поверхні. Очевидно, що відверта демонстрація сучасних реалій регіону, звідки вийшла нинішня правляча верхівка, не всім до смаку. Про це свідчить ситуація, що склалася довкола стрічки «Шахта №8»,  показ якої скасували з такою незграбною аргументацією, що це наштовхує на думку про політичну мотивацію заборони.
читати далі…

Антоненко-Давидович про власний досвід формування мовної та національної свідомості

У спадщині Б. Антоненка-Давидовича з відомих причин лишилося багато творів різних жанрів, не опублікованих за його життя. У незалежній Україні більшість із них уже оприлюднено, проте не все здобуло належне висвітлення й аналіз. У зв’язку з цим хочеться звернути увагу на один його есей, написаний російською мовою, — “Почему я пишу по-украински?”. Есей зберігався в архіві автора та був опублікований уже в часи перебудови в журналі “Радуга” (1989, № 6). Пізніше Леонід Бойко, упорядник видання спадщини Б. Антоненка-Давидовича “Нащадки прадідів” (К.: Видавничий дім “КМ Academia”, 1998) включив до нього і зазначений твір.

читати далі…

Інтерв’ю з  протоієреєм  Миколаєм  Храпачем.

7 квітня 1992 р. була  відслужена  перша  Літургія в дзвіниці Свято-Успенського  собору в м.  Полтаві.  Це  була  важлива подія для  Вас? Чим  Вам  запам’ятався  цей  день?
читати далі…

У творі має бути висвітлене особисте ставлення до Тараса Шевченка і дана обґрунтована відповідь на питання: «Хто для тебе Тарас Шевченко?:

а) учитель життя

б) поет-пророк

в) поет-лірик

г) друг чи антипод Гоголя

д) будитель духу українців».

Обов’язкове висвітлення теми: «Бог у Шевченковому житті» та «Що говорить тобі «Посланіє».
читати далі…

Свій перший вагомий ювілей греко-католики Полтави зустрічають мало не в спартанських умовах.

За десять років існування релігійна громада Пресвятої Трійці досі не має в місті не те що власного храму, а й навіть земельної ділянки під його будівництво. Тому вірні УГКЦ, які мешкають у «духовній столиці України», відвідують Служби Божі в невеличкому пристосованому приміщенні (площею 25 квадратних метрів), що заледве вміщує усіх охочих. Однак місцевим греко-католикам не звикати до труднощів, оскільки вони їх долають практично від самого початку діяльності на Полтавщині.
читати далі…